Василь Ульяновський

ПИЛИП ОРЛИК

Ім'я й діяння гетьмана Пилипа Орлика мало відомі сучасному читачеві. Його доля та спадщина забуті, трагічні, вкриті численними легендами та домислами. Спадкоємець Мазепи, обраний гетьманом у Туреччині, продовжувач лінії Мазепи, він усе життя поневірявся по світу на просторі Європи між Швецією та Оттоманською Портою. Більшу частину життя він боровся за українську ідею, намагаючись залучити до її здійснення іноземних правителів та можновладців, підняти козацтво та людність України. Орлик зачинав навіть військові акції, старався про міждержавні коаліції для війни проти Росії, однак все намарно.

Великий патріот, романтик і оптиміст Пилип Орлик до останніх днів — більше тридцяти років — плекав ідею Української державності під протекторатом Швеції, Туреччини, Франції чи Польщі. На Україні ще за його життя ширили чутки про нужденну смерть гетьмана на вигнанні, його проклинали поряд з Іваном Мазепою та Іваном Виговським. Царська влада вилучила Орлика з історії України як "зрадника і ренегата". В наш час його ім'я згадувалося лише в контексті критики "націоналізму". Вигнанець за життя — був вигнанцем і по смерті. Справа його забулася. Панувала лише негативна офіційна оцінка.

Затерте ім'я Пилипа Орлика, мабуть, так ніколи і не воскресло б уповні, якби не інший вигнанець, що волею долі опинився у 20-х роках нашого століття на еміграції в Парижі. Це був український історик Ілля Борщак, який у 1920—1925 рр. віднайшов у архіві Міністерства закордонних справ Франції та у родинному замку графів Дентевіль архів Пилипа і Григора Орликів (останній, син гетьмана, був одружений з графинею Оленою де Дентевіль) і явив світу низку праць про гетьмана-вигнанця. Орликіана стала для Іллі Борщака справою всього життя. Він опрацював численні архіви і готував велику працю "Франція і Україна. Історичні студії та нариси франко-українських взаємин в минулому"; окремо мав вийти п'ятитомник "Пилип Орлик. Життя і діяльність". На жаль, світ побачили лише окремі статті Іллі Борщака. Все інше залишилося недовершеним і неопублікованим. Однак навіть те, що встиг оприлюднити історик, цілком по-новому кинуло світло на постать гетьмана-вигнанця Пилипа Орлика і назавше поставило його в число визначних історичних діячів, національних героїв України.

Справу Борщака продовжив професор Українського Вільного університету в Мюнхені Борис Крупницький, який видав фундаментальну працю з життєписом Пилипа Орлика. Одночасно у Варшаві був опублікований "Діарій" або щоденник Орлика, який є найповнішим джерелом про значну частину життя гетьмана і тому має першорядне значення. Він, як і інші автентичні документи Орлика, що найбільш яскраво, емоційно, образно і разом з тим досить конкретно відкривають нам весь спектр діяльності гетьмана, малюють його людські риси, емоційно-психологічний стан, інтелектуальні й літературні здібності, — покладені в основу даного нарису. Всі ці документи (їх оригінали і копії) знаходяться в закордонних архівах, малодоступними є також мюнхенські, паризькі, варшавські, празькі та інші їх публікації. Дана обставина робить, на нашу думку, цілком виправданим часте і обширне цитування названих пам'яток духу і розуму гетьмана. Це його вічне слово до потомства, яке ніхто не годен сказати краще, ніж сам Пилип Орлик. Один з біографів гетьмана шведський історик Альфред Єнсен справедливо зазначив, що через свої щоденникові спогади, поетичні фантазії і особливий дар щирої душі Орлик стає "симпатичніший і ближчий до читача".

* * *

Давня історія родини Орликів відома нам з генеалогічної довідки, укладеної сином гетьмана, генералом французької армії, Григором Орликом 1747 року і перехованої в замку Дентевілів.

Першим з чеського роду згадується у 1121 році Станслав Орлик — прародич двох гілок, представники яких оселилися на Шлезьку (Сілезія) і в Польщі. Зберігся оригінал диплому імператора Фердинанда від 12 липня 1624 року — "Графові Орликові з Моравії". Тут сказано, що "Орлик слов'янською мовою означає орла і в Угорщині ця родина має ім'я "Olach". На той час Орлики вже поділилися на дві гілки і лише одна з них проживала у володіннях імператора, а друга протестантська під час гуситських війн XV ст. емігрувала до Польщі — у Краків. Польська лінія мала своїм продовжувачем Яна Криштофа Орлика, який одружився на доньці подільського воєводи Пиляви з Бучача Беаті й помер у 1592 році. їхнім сином був Степан Орлик, який помер у 1636 р., полишивши сина Степана. Останній прославився військовою відвагою, яка була відзначена на сеймі 1660 р., і загинув під Хотином 11 грудня 1673 р., полишивши маєток під Смоленськом. Від дружини з литовського роду Малаховських-Володкевичів Ірини він мав двох синів — старшого Степана, що помер бездітним, і молодшого — Пилипа, майбутнього гетьмана. Пилипу дістався батьківський маєток на Мінській землі, який був незабаром спроданий і родина перемістилася на Україну. Батько Орлика був католиком, про що писав Пилип у листі до патера Кашода (18 квітня 1727 р.), але мати Ірина — була православною. Майбутнього гетьмана, очевидно, охрещено за православним обрядом: у своєму щоденнику він тричі згадує свого патрона св. Пилипа під 11 жовтня ст. ст., що відповідає православному календарю.

Пилип Орлик народився 11 жовтня (за старим стилем) 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Вважають, що початкову освіту він отримав "десь в околиці родинного місця", а затим у єзуїтській Віденській Академії. Згодом маєткові землі на Білорусії та Литві були спродані і сім'я переселилася на Україну. Пилип вступив до Києво-Могилянської Академії як православний шляхтич і успішно закінчив її в 1694 році. Відомо, що 1692 року він навчався у філософському класі. Рівень освіти в Академії на той час був досить високий. Серед професорів на молодого Орлика найбільший вплив мав видатний мислитель України, затим переміщений в Росію Стефан Яворський. Це про нього значно пізніше, вже на еміграції, згадуватиме гетьман як про "улюбленого мого вчителя, конфідента і добродія". У червні 1721 року саме йому напише Орлик виправдувального листа з проханням добитися від царя амністії. В далеких Салоніках ловитиме колишній спудей звістки про Яворського і нотуватиме їх у своєму "Діарії".

Яворський був професором риторики та філософії і мав пріоритетний вплив на формування світогляду, поетичних здібностей і душі Пилипа Орлика. Ще в Академії Орлик почав віршувати, його поетичні твори зберігалися в бібліотеці генерального хорунжого Миколи Даниловича Ханенка в збірці поезій викладачів, учнів Академії 1709 р., переписаний рукою власника, де серед поезій професорів Академії Стефана Яворського, Феофана Прокоповича були і поезії Пилипа Орлика. Він складав панегірики — хвалебні вірші на честь окремих історичних діячів — своїх сучасників. Серед відомих на сьогодні творів найбільш раннім є опублікований у Вільно 1695 р. латиномовний панегірик гетьману Мазепі, який відомий під назвою "Руський Алкід".

У січні 1698 року в Батурині, гетьманській столиці, у церкві св. Трійці відбулося урочисте вінчання ніжинського полковника Івана Обидовського з донькою майбутнього генерального судді Василя Кочубея Ганною. Урочисту промову з цього приводу під назвою "Виноград Христов" виголосив Стефан Яворський, а його колишній учень Пилип Орлик підніс подружжю свій новий панегірик "Сарматський Гіппомен", надрукований в друкарні, Києво-Печерської лаври.

На той час Орлик був писарем консисторським київської митрополії. Очевидно тоді ж він написав вісім віршів на герб Данила Апостола, розміщених на аркуші з гравюрою Щирського, який знаходився у єдиному примірнику в варшавській бібліотеці Красінських. Тут він також підписався: "Пилип Орлик Якімовіч (?) писар кафедральний". Це перша його посада, про яку збереглася офіційна згадка.1 Дана посада незаперечне свідчить, що на Україні Орлик був православним. Лише пізніше, на еміграції у Броцлаві 1721 р. він стане уніатом і тому одночасно молитиметься в грецьких церквах і католицьких костьолах.

23 листопада 1698 року в житті Орлика сталася важлива подія, яка назавше поєднала консисторського писаря з українською старшиною. Того дня в Полтаві він обвінчався з донькою полтавського полковника Павла Герцика та Ірини Яблонської Ганною. Герцик помер наступного року і був урочисто похований в Києві, його дружину після Полтави Петро І вислав до Сибіру, Ганна ж, кинувши все, подалася за своїм чоловіком по світу, народила йому трьох синів і п'ятеро доньок, до кінця випила разом з чоловікові гірку чашу поневірянь, страждань, принижень, але жила разом з ним надією, хоч їм судилося дуже мало бути разом, і вони, врешті, так і полишили цей світ, не побачивши один одного перед смертю. Ганну прихилила недоля в Станіславові з доньками Варварою та Марією і там вона майже на п'ятнадцять років пережила чоловіка, терпляча нужду та злидні і спродуючи останню одежину.

Через рік після одруження, 6 листопада 1699 року Орликів народилася перша дитина — донька Анастасія, на хрестинах якої було багато старшини, що підкреслює широкі зв'язки Орлика у вищих колах української шляхти. Вже на той час Пилип, очевидно був "гетьманскої войскової старшини канцелярист" (згадується у 1702 р.). Про Орлика як про молодого, недосвіченого реєнта військової канцелярії писав під квітнем 1700 р. і Самійло Величко:

"Филип Орлик, реент тогдашний войсковой канцелярії новициантом будучи, хочай й мудрий был человек, едва еще не призвичаился был досконале до управлення всяких дел войскових писарских". Проте, авторитет Пилипа Орлика вже на той час був досить високий. 5 листопада 1702 року в Батуринській Микільській церкві новонародженого син Орлика Григора хрестили сам гетьман Іван Мазепа, полковник Іван Ханенко та Віра (чи Любов) Кочубіївна, дружина генерального судді Василя Кочубея (збереглось свідоцтво, видане протопресвітером Василем 20 березня 1748 р.). "Реєнтом канцелярії війська Запорозького" був Пилип Орлик і наприкінці липня — на початку серпн 1707 р., про що свідчить його лист до військового канцеляриста Івана Максимовича. Затим, не раніше осені 1707 р. Орлик став генеральним писарем. Щоправда, автор "Истории Русов" подає свідчення, ніби вже в 1694 році біля р. Синюхи будується "земляной ретраншамент или обширный замок по распоряжению писаря Генерального Орлика знавшего работу инженерную, почему он и Орликом назвался". Дана звістка і щодо дати і щодо самого факту та пояснення прізвища Орлика є легендарною як і багато переказів "Історії Русів". Олександр Оглоблин без посилання на джерело подає 1706 р. З іншого боку, за даними Дмитра Бантиш-Каменського, Пилип став генеральним писарем у 1708 р.: 24 березня Мазепа листовно перепрошував Петра І, "что он, по причине болезни, замедлил своим о том доношении". Такій швидкій кар'єрі він був зобов'язаний в першу чергу власним здібностям і якостям: гострому розуму, чіткій пам'яті, високій освіченості, природному такту та дипломатії, особливій кмітливості та обдарованості. Не випадково Мазепа любив і довіряв Орликові найбільше. А Орлик навіть у покаянному листі до Яворського 1721 р. підкреслював, що ніколи нікому не складав присяги, навіть цареві — лише панові своєму гетьману Мазепі. Пізніше в своєму "Діарії" Пилип засвідчить, що Мазепа "як ніхто... міг краще обробити людину й притягти її до себе".

Нові посади приносили нові володіння: села Дремайлівка, Дорогинка Ніжинського полку, млини і двори в Батурині та Ніжині, у 1708 р. — села Кривець та Риловичі у Стародубському полку з млинами, винницями, лісами, руднею та слободкою, якій дали назву Орлівка. Рангові маєтності писар отримав під Гадячем. Дружина принесла у посаг землі на Полтавщині. Мазепа надав йому с. Домишлин Сосницького повіту Чернігівського полку. Жителі Домишлина навіть у 1710 р. після офіційного прокляття згадували колишнього державця Орлика, за якого вони не були обтяжені податками і навіть не виконували громадських повинностей.

Швидке просування по щабелях урядів не зашкодило Орлику продовжувати свої поетичні заняття. В літературі є згадка про написаний ним "Епітафіон" митрополитові Варлааму Ясинському (27 серпня 1707 р.).

Одночасно Орлик усе більше вникав у політичні справи і втаємничувався в різноманітні плани старшини. 1707 р., наприклад, він був свідком зібрання в Києві у генерального обозного Ломиковського чи миргородського полковника Данила Апостола, на якому читали Гадяцький договір 1659 року гетьмана Виговського з Королем, взявши текст його з бібліотеки Києво-Печерського монастиря.

Як свою людину. Мазепа послав Орлика в якості експерта до московської комісії, що в 1706 році розглядала сторону Карла XII і Станіслава Лєщінського. Про це він сам детально повідомляє в листі до свого вчителя тоді вже митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського. Лист був написаний наприкінці літа 1721 р., коли в Орлика визріла відчайдушна думка повернутися на Україну і просити помилування в царя. Певне ж, гетьман у цьому листі мав виправдати себе, "понеже многие едни недоброхоты мои, другие, хотящи себе оправдати, злоклеветным своим донесением милосерднеє царского величества сердце на болший гнев й отмщение против мене возбудили й подвигнули, будто я единомысленным й едино-советным с Мазепою тоей измены былем автором й все тайны оныя ведалем". В цьому листі Орлик доводить, що був простим виконавцем волі Мазепи, який взяв з нього присягу. Все ж, даний документ дає певний матеріал до біографії Орлика та його участі в акції Мазепи.

У 1706—1707 рр. Пилип під диктування гетьмана вів таємне шифроване листування з княгинею Дольською, що мала стосунки із Станіславом Лєщінським. Згідно з його словами, Мазепа відкрив писарю свої плани 17 вересня 1707 р.:

"До сего часу не смел я тебе прежде времени намерениа моего и тайны тоей объявлять... А понеже теперь пред тобою не могло то утаитися, прето пред Всеведущим Богом протестуюся и на том присягаю, что я не для приватной моей ползы, и не для вишшых гоноров, не для большаго обогащения, а ни для иных яковых нибудь прихотей, но для вас всех, под властию и реиментом моим зостаючих, для жон й детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украйны, всего войска Запорожского и народу Малороссийского, и для подвишшеня и разширеня прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы, з жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, яки от Шведской стороны, не погибли. А если бы для яких-нибудь приватных моих прихотей тое дерзал чинить, побий мене, Боже, в Троицы святой единый и невинная страсть Христова, на души и на теле". Поцілувавши животворного хреста, Мазепа заприсягнув на вірність і незраду собі Орлика.

Безперечно, справа була вкрай ризикованою. Орлик вагався, прагнув вияснити в гетьмана, чи є гарантії, що при шведах буде краще. Мазепа відповідав: "Яйця курицу учат! Албо ж я дурак, прежде времени отступать, пока не увижу крайней нужды, когда царское величество не доволен будет, не токмо Украйны, но и государства своего от потенции Шведской оборонить". З того часу Орлик активно задіяний гетьманом у зв'язках з Станіславом Лещинським, княгинею Ганною Дольською та шведським королем: вів таємне листування, зустрічався з агентами (ксьондз Зеленський), брав участь у радах.

Орлик писав Яворському, що робив усе це з великим острахом, боячись, "что тая Мазепы с противною стороною корреспонденциа на крайнюю когдась мене наразит погибель, если царское величество с подлинных документов доведается. И того ради всегда снедаемся внутренею боязнию, страхом и скорбию, а смотря на жону и дети мои, по всяк день часто воздыхалем, чтоб с собою и их не погубить".

Тривоги і сумніви нібито штовхнули Орлика до спроби перешкодити планам гетьмана, але так, щоб і не зрадити його. При цьому він також боявся повторити шлях усіх попередніх донощиків на Мазепу, зокрема, Кочубея, через "великоросийское жестокое й в целом свете нобыклое право, через которое многие невинний часто погибают, а именно — "доводчику первый кнут". Між тим, як писав Орлик, він лише Мазепі "яко гетману і пану своєму" давав присягу на вірність, "понеже царскому величеству будучи иноземцем и пришельцем в Украйну, а ни на подданство, а ни на верность, никогда не присягалем". Не бажаючи бути клятвовідступником і зрадником свого покровителя, віддавати "неблагодарным сердцем злая возлагая, ненавесть за возлюбление и за хлеб яд смертоносный", Орлик вирішив через піддячого Олександра Меншикова викликати від царя довірених осіб для нового заприсягання гетьмана і старшини. "И таким способом намеривался, без повреждения совести и присяги моей, и фракцию Мазепину пресекть и старшину всю от оной отвратить". Але саме тоді надійшло повідомлення про страту Іскри і Кочубея, "якая ведомость мне устрашила, и того ради принужден я был оставить тое умышление, опасаясь такой же и на себя погибели".

Орлик, очевидно, не знав тоді, що в доносі Василя Кочубея, переданому міністрам царя 10 квітня 1708 р., чотирнадцятим пунктом звинувачення Мазепи було подане свідчення про те, що зустріч із єзуїтом Заленським (посланцем Станіслава Лєщинського) влаштував гетьману саме Пилип Орлик. Даючи усні пояснення з цього приводу, Кочубей заявив: про це його дружині сказала дружина Орлика. У 25-му пункті звинувачення вказувалося, ніби один чоловік, наближений до Мазепи, довірявся своїм гостям, що не слід згадувати про битви з татарами — "вони нам незабаром знадобляться". Кочубей усно повідомив, що це полтавському полковникові Іскрі говорив Орлик.

У Василя Кочубея були свої рахунки з Орликом. Ще в лютому 1708 року він написав супліку проти Пилипа, де скаржився, буцім цей висуванець "нас во всем понижает, безчестит й топчет". Розкриваючи походження жидів-гендлярів Герциків, з якими породичався Орлик, суддя описував усі неблагочестиві вчинки останнього: "всяко нам ищучи зла", "заслуги... стариннии легце важит й под ноги топчет". Кочубей скаржився, ніби Орлик заявив, що він, будучи ще генеральним писарем 12 років "не умел писати" і з його листів "до дурних москалей писованых... некоторые ляхи смеялися". На бенкеті у Левенця Пилип його, суддю, обмовляв і "лаяли в матерь і всяко хулили й уничтожали". Неповажно ставився Орлик також до полковника Іскри, якого "лает, безчестить и в мове передражнюет всегда на всяком местцу". Сам Іскра 13 лютого в розмові з охтирським полковником Осиповим завважив: "Более всех знает все тайны заговора Мазепин писарь Орлик, потому что через его руки идет вся гетманская переписка".

Все це могло закінчитися досить прикро для Орлика, якби донос був сприйнятий царем.

У листі до Яворського емігрант висував ще один мотив свого мовчання про плани Мазепи: "Не открилем никому тайны, сохранял я неврежденне верность, яко слуга пану, яко иноземец и креатура своему благодетелеви, й должен билем тое сохранить, понеже натура мне тое сама, с предков моих дала не быть придателем, и всякому над собою властелину верным быть".

Орлик залучався до участі в усіх нарадах Мазепи з посвяченою у таємницю генеральною старшиною. У своєму листі він твердить, що саме старшина штовхала гетьмана до рішучого розриву з царем, постійно наполягала на цьому, картала його, навіть погрожувала. Орлик нічого не каже про свою роль у тому. Одначе, як свідчив він сам, гетьман згарячу казав, ніби в нього (Орлика), "еще разум молодий, дитинний". Хоча у сварках з старшиною Мазепа саме йому віддавав перевагу: "Бери все чорт! Я, взявши з собою Орлика, до двору царского величества поеду, а вн хоть пропадайте".

Між тим події розгорталися швидко. Карл XII вступив на Україну. Військо царя стояло в Глухові, куди настійливо кликали Мазепу. До Батурина підходив Меншиков. У цій ситуації гетьман нарешті відважився. 24 жовтня 1708 року він залишив Батурин, в Орлівці біля Новгорода-Сіверського зустрівся з передовими шведськими військами і згодом прибув у табір короля разом із старшиною та скарбом. Серед його однодумців бачимо і генерального писаря Пилипа Орлика. Перед полишенням Батурина останній ніби-то сказав дружині, що Мазепа "сам згинет, й нас погубит" ("что и исполнилося", — додасть Орлик в листі до Яворського).

29 жовтня Мазепу запросив до себе Карл XII, на аудієнції був і Орлик.

У Бахмачі Мазепа публічно присягнув на Євангелії, що "он не для приватной своей пользы, но для общего добра целой Отчизны й Войска Запорожского принял протекцию короля Шведского". Тут же всі, в тому числі Орлик, заприсяглися на вірність гетьману і королю. Як зауважив ще в 1929 році академік Микола Василенко, в той момент мазепинці "поставили на карту всі свої житейські блага в ім'я темного і неясного майбутнього своєї батьківщини. В їх діях не можна заперечувати громадських мотивів", бо до "зради" Мазепи призвели не його амбіції, а зіткнення інтересів України і московського уряду. На цей час "український народ... був не пусте місце. Він був живим суспільним організмом... заради звільнення... український народ поєднався з Московською державою, гарантував свої права договорними пунктами з Московським урядом. Дякуючи своєрідному розвитку економічних відносин, він виробив соціально-економічний лад життя, зовсім не схожий на Московський, і, природно, прагнув оберігати його принципи та основи. Саме через порушення інтересів козацтва з боку поляків "зрадив" королю Богдан Хмельницький, ті ж обставини штовхнули до "зради" цареві Мазепу та мазепинців.

Однак доля судила поразку Мазепі та його прибічникам. Пугач прокричав над Україною і Полтавська битва стала чорним днем для старого гетьмана, як і для всіх його однодумців.

В обозі Карла XII і Мазепи Орлик з сім'єю тікає на південь, полишивши всі свої статки, власність та майно. Як свідчив сам Пилип, тікаючи від кари Петра, його дружина встигла порятувати лише одну шкатулку з листами Мазепи до Станіслава Лєщинського, трьома царськими грамотами у справі Кочубея та Іскри, "клейнотами жоны моей и килка тысячей червоных". З цим скарбом вона "через Днепр в едной токмо сукне з детми переправилася, а все мои животы в 30 возах с сребром й с грошми над Днепром пропали".

Боячись переслідувачів, втікачі мчали без перепочинку. Пізніше Орлик з жахом згадував ті "дикі околиці, куди ледве чи ступала коли польська або українська нога... Я через ті пусті поля по поразці під Полтавою... ішов до Очакова і потім до Бендер в товаристві свідомого провідника, що належав до запорозького війська, і він дивився на небесні світила і все, визначаючи напрям, диригував нашу дорогу. Ледве протягом двох тижнів зміг нас перевести через ту пустелю, хоч як ми прискорювали похід, щоб уникнути погоні".

В пам'яті Орлика втеча з-під Полтави залишилася на все життя. Звідти почалася вся його трагедія і поневіряння в пошуках не лише і не найперше власної долі, але шляхів полегшення долі "козацької нації" і України. В листі до французького міністра Кашота 1726 року Орлик писав:

"Всі ці сумні події (Полтава, втеча через Дикі поля, Бендери) пам'ятаю дуже добре, бо заніс їх в діярій і не раз перечитую їх".

Безвідрадне становище в турецьких Салоніках не раз викликало історичні рефлексії Орлика. У своєму щоденнику 8 липня 1728 року він згадав про полтавську поразку:

"У вівторок в день нещасливої для нашої сторони полтавської баталії, по якій втратили ми все, що мали і чим володіли і почали перегрінацію, яку по різних землях вісімнадцять літ уже континуємо, і Бог знає, коли їй буде кінець, — сей, кажу, оплаканий день вислухав я службу божу, дякуючи предвічному його моєстатові, що нас як ласкавий батько своїм каранєм до поправи життя напоминав, і суплікуючи, щоб по своїм покаранню змилосердився над нами і видвигнув нас таким, яким сам хоче після своєї (волі) способом з тої журби, в якій ми занурені. Та у всім нехай повниться його свята воля".

Турки прийняли втікачів і призначили місцеперебування у Бендерах, куди вони прибули 1 (10) серпня.

Ситуація в колі емігрантів була напруженою. Мазепа хворів і майже не вставав з ліжка. Старшина нервувала, не бачачи перспектив. Почалися суперечки, суперництво. Вони продовжували одвічну боротьбу гетьманців і запорожців, гетьмана і старшини. Частина запорожців виявила непокору і підняла заколоти проти Мазепи, опозиційна старшина подалася до Ясс. Із дня на день міг померти гетьман. Хто буде по ньому, хто зможе достойно нести тяжкий спадок української державницької ідеї і вести всіх за собою, нарешті, хто успадкує казну? В останні дні Мазепа надто наблизив до себе племінника Андрія Войнаровського. Відбулась якась досить серйозна сутичка Войнаровського і гетьмана з Орликом. В листі до Яворського останній, не вказуючи причин і суті суперечки, лише скаржився:

"Яко в Бендерах, когда Войнаровский по указу его Мазепы, не токмо мене оскорбил, но и на житие мое настоевал, а я жалостне ему выговаривал: "Такое ли есть за верность мою награждение?" — отказал он: "Если б ты мне не был верен, то також бы погибль, як и Кочубей", й того ради принужден я был от него удалитця до Яс".

Розбіжності й дражливі перепалки серед людей, котрі зазнали політичної та фізичної поразок, були неминучі. Всіх лякало темне майбутнє.

Знову об'єднатися для дії українських вигнанців змусила смерть гетьмана, що сталася в ніч з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 року в Бендерах.

Дехто з істориків називає іншу дату — 22 серпня. Однак вона спростовується свідченням кількох очевидців-шведів з оточення Карла XII та свідченням Пилипа Орлика, який 2 жовтня (22 вересня ст. стилю) 1724 року, згадуючи цю дату, записав у щоденнику: "Сьогодні, в понеділок, є річниця смерті Мазепи в Бендерах в 1709 р.".

Залишається невідомим, чи висловив Мазепа свою пропозицію щодо обрання нового гетьмана. Судячи з того, що він не залишив ніяких розпоряджень навіть щодо своїх скарбів, гетьман не дав і рекомендацій про кандидатуру наступника. Це питання залишилося не вирішеним, як про те в поетичній формі гарно сказав Павло Мазюкевич устами Мазепи:

До мене, о друзі, о вірнії слуги,
Хто з рук моїх візьме тяжку булаву?...
Народе мій рідний, народе закутий..
Прости ж мене Боже... О світе, прощай!

Після смерті Мазепи постали три важливі проблеми: обрання нового гетьмана, визначення головних напрямків і сенсу його діяльності як і завдання всієї еміграції та вирішення питання про державний і особистий скарб Мазепи. Першим, звичайно, постала остання проблема. Після Мазепи залишилося близько 180 тис. золотих червінців. 60 тис. талярів позичив на свої витрати Карл XII, а решту після вияснення чи то власність Мазепи, чи військова казна, було передано його племіннику Войнаровському.

Як запевняв Орлик, Андрій Войнаровський забрав 180000 дукатів, більш ніж на 200000 ріксдалерів військових клейнодів, діамантовий письмовий прибор у 20000 ріксдалерів, оздоблену діамантами шаблю вартістю 10000 ріксдалерів та інші коштовності.

Згідно записки очевидця подій королівського секретаря Густава Сольдана, складеної в 1720 році, обстановка в Бендерах після смерті Мазепи складалася досить напружено. Войнаровський забрав усю казну та дорогоцінності, але не хотів бути гетьманом. Між старшиною почалися пересуди і виникло незадоволення. Посипалися скарги королеві: 22 жовтня 1709 року королю було подано "Покірний меморіал запорозького війська до святого королівського маєстату Швеції" писаний в Бендерах 26 вересня рукою Пилипа Орлика і в його стилі. Цей документ є надто важливим — в ньому вперше і дуже чітко були зафіксовані основні напрямки подальшої діяльності Орлика та його політичні плани. На відміну від його наступних меморіалів, даний акт написаний з меншою риторичністю, вишуканістю порівнянь, але більш конкретно, з пропозиціями в стилі вимог. На жаль, біографи Орлика не звернули увагу на цей перший важливий програмний документ, що його створив Орлик при участі старшини, а тому зупинимося на ньому детально.

В меморіалі на початку вказувалося, що після смерті Мазепи "судно руської нації й запорозького війська" може скерувати і врятувати лише Карл XII. Разом з тим було висловлене настійливе бажання обрати нового гетьмана. Козацтво зверталося з проханням "визначити якусь особу з королівського боку для виконання цієї повинності, оповістити запорозькому війську вільний вибір нового гетьмана й призначити час і місце вибору". Однак, як зазначалося в меморіалі, вибори можуть бути проведені лише після того, як Войнаровський поверне "всі гетьманські клейноди і наші привілеї та всей скарб в цілості, що лишився по смерті ясновельможного гетьмана Мазепи, зокрема, золото, срібло, дорогі камені, перли, висаджені дорогим камінням списи, соболі, папери й інше знадіб'я запорозькому війську". Він "несправедливо й незаслужено присвоює собі право мати все те, що належить... до всього війська", на що не має права навіть син гетьмана згідно звичаю і давнього Закону. Спадкоємці гетьмана можуть отримати лише якусь частку згідно "прилюдної ухвали запорозького війська". Далі було вирахувано, які скарби і звідки вивіз Мазепа до Бендер; вказувалося на те, що частину він передав кн. Голіцину до Москви "за надане собі гетьманство", названо свідків вилучення Мазепою скарбів Брюховецького. Многогрішного, Самойловича (Довгополий і Бистрицький), майно яких він спродав у Бендерах без відома війська. "Войнаровський з жадоби забрав усе і хоче казну військову спустити на купівлю нерухомості в Польщі, де бажає жити приватне, щоб мати собі користь, а нас наразити на військову шкоду". Небіж гетьмана досі не мав особливих заслуг перед батьківщиною і Мазепа не був "необмежений пан на Україні", щоб передати йому увесь скарб військовий, гетьман обіцяв небожу лише 100 тис. золотих. Козацтво просило королівського суду, який не повинен допустити, щоб Войнаровський вивіз скарб за кордон, коли він міг би "зарадити скрутному військовому положенню в цій завірюсі". Войнаровський повинен повернути увесь скарб, в тому числі діамантове перо у 20 тис. імперіалів, векселі на позику короля і княгині Дольської, ілірійського вельможі Сави, списи, оздоблені дорогоцінним камінням, золотом та сріблом, соболі — повернути все те перед виборами гетьмана, "щоб заспокоєна батьківщина не вимагала в майбутньому від нас рахунку з змарнованого військового скарбу". Інакше вибори нового гетьмана неможливі: "Як бо може він без нерву війни — грошей користуватися правом свого уряду й устоятися на ньому, полагоджувати військові справи, вести переговори, ..зовсім наново поставити військо, зокрема, компанійське, й привернути генералів, урядовців, канцелярію й інших заслужених осіб, утримувати двір і виконувати інші справи загального добра?" Великі видатки потрібні для одних лише переговорів з ханом, щоб підготувати спільний похід проти царя. Грошової допомоги вимагає військо, старшина, урядовці, що живуть "із випрошеної милостині".

Ця вимога про повернення скарбів і казни була другим пунктом меморіалу.

В третьому пункті проводилася паралель союзу Богдана Хмельницького і Карла Х з договором Мазепи та Карла XII. Однак, вказавши, що "до сьогодні невідомі нам скриті думки й таємні наміри... нашого гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність запорозького війська", козацтво просило короля "виявити йому наміри згаданого нашого гетьмана щодо цього". Король повинен був знову на ім'я нового гетьмана дати підтвердження, що буде воювати з царем, поки "руський народ не вернеться до колишньої своєї свободи".

В разі заключення миру було висловлено прохання, щоб "не виключено нашого державного інтересу з договорів і не нарушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького". Король мав також у договорі дати гарантії забезпечення оборони незалежності України від нападу "сусідніх володарів".

В четвертому пункті королю пропонувалося заключити союз з Оттоманською Портою і при цьому включити "як додаток" у меморіал "справи цілості запорозького війська й руського народу".

В останньому, п'ятому, пункті козацького меморіалу було сказано слідуюче:

"Боліємо над неславним похороном ясновельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила увесь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому запорозьке військо звертається до св. королівського маєстату з проханням змоги поховати тлінні останки свого гетьмана врочистіше в славнішому місті, зокрема в Яссах, у так званому монастирі Голія".

Меморіал підписали Іван Ломиковський — генеральний обозний, Дмитро Горленко — полковник прилуцький; Пилип Орлик — генеральний писар; Федір Мирович — генеральний бунчужний; Кость Гордієнко — кошовий отаман "з войском низовим запорожским".

Войнаровський 25 жовтня оприлюднив "Відповідь на витяг із меморіалу запорозького війська". 30 жовтня козацтво подало "Відповідь запорозького війська на неоправдану доповідь пана Войнаровського щодо другого пункту покірного меморіалу цього ж війська до св. Королівського маєстату". 9 листопада Войнаровський вніс до королівської канцелярії "Репліку на відповідь старшини запорозького війська". Всі відповіді від старшин писав Орлик.

Запалав скандал, що спричинив до створення з наказу короля спеціальної комісії в складі генерала Станіслава Понятовського, державного секретаря Генріха Густава Мюллерна, королівського камергера Кастенія Клінгенстірна, радника канцелярії фон Кохена. Комісія засідала 28—30 (17—19 ст. ст.) листопада 1709 р. в таборі короля під Бендерами. Немає сенсу описувати всю її діяльність, варто насвітлити лише роль у цьому Орлика.

Войнаровський на слідстві заявив, що всі військові привілеї були передані Орлику і радив "писаря запитати про листи". Орлик відповів, що "папери й затрачені листи не були під його опікою" — гетьман все тримав у себе. Отже, папери — або були ним спалені перед смертю, або перейшли до Войнаровського.

Старшина на процесі неодноразово докоряла Мазепі, який поряд з царем "наложив ярмо на неї"; вказувала, що знаходилася на грані початку подвійної війни з царем і гетьманом. У справі претензій до Мазепи і Войнаровського останній вважав основним підбурювачем Орлика і, відповідаючи на закиди про привласнені Мазепою скарби Самойловича, заявляв "Хто ж був тоді Орлик?.. Учився з бідою у школі на Литві". Він твердив, нібито дружина Орлика також мала претензії до скарбів Мазепи. Біля Бугу вона вимагала від гетьмана повернути дукати (1000), але він відповів, що нічого не винен їй. Для свого виправдання Войнаровський подав список доходів Мазепи з маєтків, укладений за обіцяні 100 дукатів його управителем Бистрицьким.

Пізніше Бистрицький писав Карлу XII, що подав список маєткових доходів Мазепи, бо Войнаровський обіцяв за нього 100 дукатів. "А коли б я зізнав правду, то ствердив би як річ певну, що Мазепа посідав скарби трьох гетьманів — Брюховецького, Многогрішного і Самойловича — Семена, Григорія... і Якова". Усі ті публічні скарби і клейноди привласнив Войнаровський.

Однак дане зізнання прийшло запізно, коли Андрій уже майже все розтратив. Орлик із старшиною дошкульно відповідали і соромили небожа Мазепи. Однак комісія визнала право на мазепині скарби за Войнаровським.

Сольдан переказував, ніби козаки після такого рішення почали вимагати, щоб Андрій і був гетьманом, бо й раніше заміщав Мазепу, та й казну перебрав, їм було відмовлено і гетьманство "покладене на Орлика, який спочатку не погоджувався приймати його з пустими руками, але через настійливі наполягання короля змушений був погодитись". При цьому Войнаровський обіцяв Орлику, якщо перейме гетьманство, виплатити 3000 дукатів, а кошовому Гордієнку 200 дукатів за схилення козацтва до цього вибору.

У даному повідомленні великий сумнів викликає оповістка, ніби козаки вимагали згоди Войнаровського стати гетьманом. Три вище названі документи і весь судовий процес за спадщину Мазепи назавжди розірвав стосунки між ним та українською еміграцією. Сам Войнаровський заявляв, що нічим не зобов'язаний Україні — але Польщі, куди й подався з Бендер. Орлик зміг добитися лише того, що король не виплачував Войнаровському борг у 60 000 талерів. Однак і новий гетьман їх не отримав.

Таким чином, еміграція і її ще не обраний гетьман залишилися без військової казни і засобів не лише для якихось дій чи боротьби, але й для існування.

Нового гетьмана не обирали цілих півроку. На Україні Петро І вже затвердив гетьманом Івана Скоропадського. Однак, зв'язавшись з козаками та запорожцями, старшина. на еміграції вирішила все ж не визнавати його, чекати перемоги Карла XII, повернення на Україну і перевиборів гетьмана.

Час спливав, нічого не мінялося, а діяти було просто необхідно. Тому питання про обрання гетьмана було поставлене в таборі під Бендерами. Пропонувалися три кандидатури: небіж Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко і генеральний писар Пилип Орлик. Перший був ще молодий, прогримів скандалом у сварці за дядькові скарби і не мав бажання тримати булаву, другий — не мав популярності. Орлик же користувався авторитетом, відзначався неабияким розумом, широкими знаннями й дипломатичним хистом, його підтримував Карл, який ще 28 вересня викликав Орлика в Бендери для ради про державні справи.

5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній Раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрового козацтва Пилипа Орлика одноголосно обрано гетьманом. Академік Микола Василенко підкреслював, що це обрання протікало цілком вільно, без тиску сторонньої пануючої влади (як раніше і потім на Україні — російського царя). Щоправда, пізніше в листі до шведської королеви (від 13 листопада 1719 р.), скаржачись на свою нужденну долю в Швеції, Орлик зауважував: "Я не просив собі гідності гетьмана, я прийняв її на розказ його величності і не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші; не дістав я ніяких публічних фондів також по смерті мого попередника, гетьмана Мазепи", які присвоїв собі "в противність всякому праву і звичаям" Войнаровський. "Я мовчав, — продовжує Орлик, — хоч проти того протестувала ціла моя вояцька істота".

Однак все це писалося вже у Швеції, коли гетьман потерпав від нужди і відчував себе тягарем для королівського двору. Тоді він акцентував увагу на тому, що, власне, до всього цього спричинив король. Але насправді Карл XII на раді не був і лише затвердив як протектор України це обрання, що здійснювалося на Раді при участі старшини, кошового Костя Гордієнка та посланців від Війська Запорозького з Дніпра. Звісно, Орлик не був обраний без його відома та згоди. Однак твердження автора "Истории Русов", що Орлика проголосили гетьманом і король і Порта — неправомірне. Як свідчив уже цитований вище Сольдан, ніхто не годен був стати гетьманом на еміграції. Карл XII справді бажав затвердити Орлика, той довго не погоджувався. Він розумів який це тягар. Академік Микола Василенко підкреслював, що з усіх генеральних старшин у Бендерах Пилип Орлик, "без сумніву, був найбільш імпозантною і видатною особою".

В постанові військової ради зазначалося: "По давним обычаям и правам войсковым избрали мы себе вольными единократными голосами за гетмана его милости пана Филиппа Орлика достойного тоей гетманской чести и могучого при помощи Божьей и протекции найяснейшего королевского величества шведского, високим своим разумом и искусством уряд тот гетманский, под сее время трудное, тяжкий, двигати, управляти и о интересах отчизны малороссийской рыдати и радети".

Новообраний гетьман склав присягу на "милость, верность и печаливое ку отчизне Малороссийской, матце, нашой, о добре оной посполитом, о целости публичной, о расширенью прав и вольностей войсковых старанье, сколько сил, разуму и способов станет, мети; жадных факций с посторонними панствами и народами и внутрь в отчизне на зруйнованье и якое ж, колвеконой зошкодженье, не строити".

Відомий український історик-емігрант Олександр Оглоблин завважував, що вибір Орлика був щасливим для української справи. "Бо відтоді до самого скону... гетьман Пилип Орлик, чужинець родом, віддав усю свою працю, весь свій блискучий талант, усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації і української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства".

Того ж дня було прийнято документ (вступ і 16 статей), що отримав затим назву "Конституція Орлика" або "Бендерська Конституція" і складав угоду гетьмана та старшини про взаємні обов'язки, права та подальший устрій України. Відомий український історик права акад. Микола Василенко визначав даний договір як "своєрідну українську Конституцію, яка свідчить про напрямок політичної думки української еміграції того часу... ідеї, закладені в основу угоди Орлика, поділяли не лише емігранти, але й найбільш свідома частина старшини, яка не пристала до Мазепи". Договір був розрахований на те, що він діятиме на Україні як правовий акт після повернення емігрантів. Отже, він може вважатися конституційним актом, де обгрунтовується державний лад України. Олександр Оглоблин підкреслював, що це був колективний вияв української політичної думки, підсумок дискусій 1709—1710 рр. трьох українських політичних сил — гетьмана, старшини, запорожців. Конституція декларувала станову виборну гетьманську монархію парламентського типу.

У вступній частині стверджувалася ідея самостійної і незалежної України, подавалася історія її відносин з Московською державою та перебіг визвольних змагань. Тут заперечувалася можливість самодержавної влади чи спадковість гетьманства. Це ще раз підкреслювало, що даний документ не є тимчасовою угодою, він стосується всіх наступних гетьманів і носить конституційний характер.

Статті договору передбачали цілу програму розбудови української державності. В першу чергу — збереження православ'я як державної релігії та заборона інших сповідань, особливо іудейства; узаконення Константинопольським патріархом українського екзархату, самостійності й незалежності церкви в Україні. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Хмельницького. Україна мала бути самостійною і незалежною, що забезпечувалося протекторатом шведського короля та мирною угодою з Кримом, яку слід охороняти від порушення "свавільними людьми". В разі заключення миру з царем при посередництві шведського короля мали бути повернуті всі полонені українці й відшкодовані збитки.

Особливе місце в угоді відводилося Запорожжю. Була зафіксована вимога про обов'язкову руйнацію всіх московських фортець на землях запорожців. Мали бути повернуті й гарантовані права і вольності козацтва. Запорожжю треба було повернути місто Трехтемирів і збудувати там шпиталь для старих, хворих і скалічених запорожців. Січі передавалися всі рибні лови та млини по Дніпру від Переволочної до Очакова і по річці Ворсклі в Полтавському полку. Й передавалося — на вічні часи.

Україна мала підлягати владі гетьмана, але влада останнього не є самодержавною. Обмеження гетьманської влади викликалося діяльністю попередників Орлика та прагненням старшини збільшити свою роль в управлінні державою. Ще Конотопські статті 1672 року обмежували владу гетьмана, але Самойлович їх не дотримувався, старшина постійно скаржилася на нього і після його арешту в Коломацьких статтях Мазепи 11-м пунктом вводилися гарантії проти єдиноправства гетьмана. Ця ідея була розвинута і детально викладена в угоді 1710 року. Згідно останньої, визначальну роль в управлінні мала відігравати Рада, що складалася з генеральної старшини, полковників, по одному представнику від полку (людей значних, "старинних, благорозумних і заслужених") та посланців від Запорожжя. Рада повинна була збиратися тричі на рік — на Різдво, на Воскресіння Христове та Покрову. Вона мала вирішувати всі найважливіші питання "о общом отчистом добре". Без її згоди не приймалося жодне рішення. Вона ж мала право контролю й критики діяльності гетьмана. Останній без Ради не міг нічого "приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити". Термінові справи вирішувалися на малих радах гетьмана з генеральною старшиною, яка владна була внести гетьманові догану за невірний вчинок і він не повинен ображатися чи мстити. На малих радах вирішувались також дипломатичні справи і затверджувалася дипломатична пошта.

На місцях мали бути свої ради, які б управляли адміністративними одиницями разом з полковниками і контролювали б їх дії.

Суд повинен був вершити не гетьман, який не мав права сам карати, а генеральний військовий суд (навіть справи про образу гетьмана).

Загалом в усьому мали керувати "генеральні особи, уставочне при боку гетьманської резидуючі".

Гетьман був позбавлений права розпоряджатися військовим скарбом. Йому, як і полковникам, визначалася певна частка прибутків. На чолі ж казни стояв виборний генеральний підскарбій. Обиралися також полкові підскарбії (по два в полку), які збирали податки.

Гетьман здійснював загальний нагляд, за діяльністю адміністрації, не допускав зловживань і несправедливості.

Всі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури.

Пункти 11—16 містили конкретні постанови: про вольності козацьких вдів, сиріт, дружин; про генеральну ревізію маєтностей, затвердження володінь та повинностей; підтвердження прав та привілеїв Києва та ін. міст; про обмеження зловживань підводними, харчовими та ін. повинностями; про оренди і стації; про мита на ямарках та свободу торгівлі.

Отже, в договорі проводилися важливі ідеї про українську державність та її конституційні принципи. Визначалися кордони України. Встановлювалась колегіальна форма управління та виборність усієї адміністрації. Визначалися права, вольності та обов'язки гетьмана, старшини, війська, станів, міст. Було визнане право збереження на Запорожжі свого устрою і внутрішнього управління за умови політичного зв'язку зі всією Україною та спільними керівними органами. Головним законодавчим та контролюючим органом визнавалася Генеральна Рада, гетьману надавалася виконавча влада. Поряд з цими загальними визначальними пунктами договір містив конкретні застереження та нормативи, що стосувалися часто приватних проблем поточного моменту. Ці пункти мали тимчасовий характер і повинні були регулювати життя на Україні тільки на першій порі її самостійного існування, затим втрачали своє значення. Це надавало даній угоді проміжкового конституційного характеру, а отже, вона могла б діяти лише на першому етапі відновлення української державності. В документ лягли також насущні інтереси його творців, що також обмежувало його загальноукраїнське звучання.

Попри все сказане, як писав Микола Василенко, республіканські ідеї договору в разі їх втілення "могли б серйозно вплинути на характер державного устрою України у його подальшому розвитку". І хоч Олександр Оглоблин характеризував договір як "безперечну перемогу старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом", як другу (ідейну) поразку Мазепи після Полтави (удар по гетьманській владі), все ж "Конституція Орлика" стала важливою віхою розвитку української державницької Ідеї на республіканських засадах.

Однак вона залишилася лише на папері: після Прутського миру еміграція втратила надію повернутися в Україну, а після Ніштадського миру 1721 року про це взагалі не могло бути й мови. Конституція Орлика, отже, ніколи не діяла в Україні і втратила свою силу як юридичний акт навіть в емігрантських колах.

10 травня 1710 року Карл XII як протектор України згідно попереднього договору 1708 року з Мазепою, затвердив обрання Орлика гетьманом, вихваляючи його мужність і вірність. Того ж дня був укладений новий договір між Україною і Швецією, в якому підтверджувались гарантії незалежності й самостійності України, Швеція зобов'язувалася забезпечувати оборону і цілісність її території. Зазначалося, що протекція шведського короля над Україною запроваджується "тилько для поправы й подвигнення упалих прав своих и вольностей войскових".

На честь новообраного і затвердженого королем гетьмана Карл XII влаштував офіційний прийом, на якому Пилип Орлик виголосив промову по-латині, й то був зразок красномовства і свідчення його намірів продовжувати лінію Мазепи: "Чи мені... рівнятися з Іваном Мазепою, якому по славі та популярності не було рівної людини у нашій Вітчизні. Чи мені, який не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар правління Україною, мені, недостойному такої честі і навіть, скажу більше, такого тягару? Чи мені, недосвідченому аргонавтові для такої великої і могутньої влади, в наш жорстокий вік направити розхитаний вихрями і бурями український корабель на благословенних островів? Чи мені, подібно Тезею, блукаючи по кручених шляхах, вивести із лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну — нашу Отчизну, яку стереже московський дракон, і повернути її колишню волю?" Гетьман висловлював сподівання, що король-протектор захистить Україну й проведе її розбитий човен "по бурхливих хвилях до Миса Доброї Надії", одіпхне "московське страховище своїми могутніми грудьми".

Однак шведський король, який на той час сам потребував допомоги, нічим суттєво не зміг допомогти не лише Україні, але й новообраному гетьману. І Орлик починає налагоджувати стосунки з урядом султана та кримським ханом. Ахмет III дозволив козакам-утікачам оселитися на Дунаї і заснувати там кіш. Осавул кошового отамана Даміан Щербина свідчив, що через дев'ять днів після оголошення фірману султана козаки рушили в дорогу, а "Филип Орлик зостався в Бендері при сераскірі, щоб улегшити собівідносини з ним, з Стамбулом і з кримським ханом".2

Гетьман укладає угоду з ханом про спільне визволення Гетьманщини і Слобожанщини з метою забезпечення привілеїв України під протекторатом Порти. Договір був підписаний 23 січня (ст. ст.) 1711 року. Стверджувалося, що даний договір продовжує традиції союзу Богдана Хмельницького з ханом і грунтується на визнанні повної незалежності України. Хан не має права заключати сепаратний мир з Росією і гарантує незайманість України під час війни, включаючи Слобожанщину, населення якої мав право переселитися на Правобережжя. У випадку коли дончаки переходили під владу гетьмана на них поширюва лися привілеї запорожців. Договір, таким чином, чітко визначав східну політику Орлика і його намагання обіпертися на хана як союзника і сусіду в боротьбі за Україну. Тоді ж гетьман надіслав свого постійного резидента в Бахчисарай.

Одночасно з дорученням Орлика на Дон вирушив Герцик (очевидно, до булавінців). Делегація дончаків ще в липні 1710 року побувала в Бендерах і повезла листа до кубанського султана. Герцик налаштував відносини також з козацькими татарами та башкирами. Він повідомляв, що в Азові до виступу готові полонені шведи, дончаки і бунтарі-стрільці.

Порта ж готувала війну з Росією. Тим часом отець Антоній Петрушевич писав про якісь два листи Орлика на Україну, де він просив 20 000 крб. в обмін на передачу всіх старих привілеїв та інших важливих документів з архіву Мазепи.

Ця інформація була запозичена з "Истории Русов", автор якої повідомляв, що Орлик втік до Франції, "одколь писал дважды в Малороссию, чтоби с нее подарено было ему 20000 рублей денег, а он за то обещал видать в Малороссию все ее древние привилегии и другие важные документи национальные, им при смерти Мазепиной захваченые". То, очевидно, була чергова легенда. Можливо, вона відбиває почасти пізніші події — надсилку Орликом послання Яворському (1721 р.) з кількома документами про зносини Мазепи і Лєщинського. Але в 1710 році цього просто не могло бути. Навпаки, Орлик готував грунт для повстання в Україні й підтримки його військової акції.

Одночасно він налагоджував стосунки з французькою дипломатією, яка на той час відігравала провідну роль при дворі султана. Дипломати в Царграді неофіційно прозивали французького посла "віце-султаном", а турки твердили, що він "тримає в своїй кишені всіх інших франкських (католицьких. — В. У.) послів". Саме французька дипломатія, маючи свої інтереси на Сході, зацікавилася місією Орлика й почала здійснювати тиск на Порту. Це проявилося попервах у наполяганні перед султаном не виконувати вимогу царського двору про видачу мазепинців. З цього приводу французький дипломат Феріоль висловлювався: "Козаки не є природніми підданцями царя, вони лише піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може звинувачувати їх за те, що, бачачи, як нищать ї вольності, вони підняли повстання".

11 березня 1710 року, познайомившись з Орликом, французький посол Дезайєр писав: "Новий запорозький гетьман Орлик з розумом і освітою. Він гарно тримається й зовсім молодий. Гетьман казав мені, що певний у визволенні України з-під Московії. Він прохав протекції для своєї нації Його Християнської Величности, кажучи, що в інтересах Франції, щоб Порта почала війну з Московитами".

Французька дипломатія, поряд з шведською, яка зрозуміла необхідність ослаблення Росії та її союзника Австрії, активно включилася в підготовку турецько-російської війни, в якій певну роль мав зіграти Орлик. Останній разом з Гордієнком та козаками наніс спеціальний візит Дезайєру, аби наголосити, що Москва, яка хоче знищити Україну посилитися в Криму та на Чорному морі, перебігає інтереси Франції. Це зміцнить також австрійського імператора. "Отже, в інтересах Франції підтримати козацьку націю і я (Орлик. — В. У.) прохаю Вашу Ексцеленцію заступити наші інтереси перед Оттоманською Портою". Ці відвідини переконали Дезайєра і він звітував у Париж: "Мотиви козаків заслуговують великої уваги".

Зусилля європейської дипломатії і Карла XII виявилися не марними. 10 листопада 1710 року на нараді дивану було вирішено почати війну з Росією. При цьому, як звідомлював Дезайєр, "велкі надії (покладалися) на хана і на козаків Орлика".

В Бендерах ще за Мазепи було близько трьох-п'яти тисяч запорожців та реєстрового козацтва. Окремі загони козаків групками продовжували збиратися до нього (23 липня 1709 — 150 чоловік, 15 серпня — кілька сотень, 17 вересня — новий загін). У жовтні 1710 року при Орлику зібралося 5039 козацької піхоти і кінноти (згідно шведських списків на провіант). Ця цифра, можливо, дещо перебільшена. Матеріальне становище було тяжким, щоб прогодуватися, козаки змушені були продавати свою зброю. Лише перед самим походом шведський король дав незначну суму для викупу рушниць і одягу.

1 грудня Карл XII за участю Орлика провів військову нараду з ханом. Погоджувався план відвоювання всього Правобережжя з Києвом для унебезпечення Польщі.

Шведський король мав на увазі перш за все власні далекосяжні плани. Україна в них виконувала роль плацдарму, і Орлик був вимушений коритися протектору. В гетьмана (вже перед походом) виник деякий конфлікт з ханом, який вимагав участі в його операціях запорожців. Одночасно польські генерали Потоцький і Понятовський не бажали унезалежнення України. Цілі союзників були досить різні. Це призвело до відособлення військових з'єднань, кожне з яких мало свого керівника, але єдиного командира всієї експедиції не було.

Першим — 12(13) січня 1711 року — вирушив у похід татарський хан з п'ятдесятитисячною ордою і кількома сотнями запорожців. На річці Самарі взяли фортецю Новосергіївськ або Вільне, фортеця здалася добровільно, передавши татарам московську залогу. Хан оволодівав Слобожанщиною, майже не зустрічаючи опору, чому сприяли запорожці. Мешканці містечка Водолаги Харківського полку зустрічали татар з хлібом-сіллю. Мерефу і Таранівку, навпаки, здобули штурмом, спалили й пограбували, людей взяли в полон. Від Харкова хан повернув назад і обложив Новобогородськ, однак взяти його не зміг і в березні вирушив до Криму. Глибокий сніг знесилював коней, багато їх попадало, татари боялися також розливу річок. Набравши дорогою ясир, хан фактично зірвав увесь план операції. Населення, що підкорилося татарам, перейшло на Правобережжя. По дорозі його перехоплювали царські війська, стріляли кожного десятого, інших через Москву гнали на заслання. Однак таких було все ж менше, ніж захопленого ясиру, — 10—12 тисяч чоловік.

Одночасно тридцятитисячна орда з Іслам-Мегмет-Гіреєм на чолі при участі тисячі дончаків почала похід, але набравши досить здобичі та ясиру, випаливши міста і села, теж повернулася додому.

Сам Орлик з чотирьохтисячним загоном запорожців Костя Гордієнка вступив на Правобережжя 31 січня (ст. ст.) 1711 року. З ним сунуло також кількатисячне польське військо прибічників Станіслава Лєщинського на чолі з Йосипом Потоцьким та Галецьким. Гетьман звернувся з універсалами до населення України, закликаючи піднятися і скинути владу царя, пояснюючи необхідність участі в його поході татар.

Орлик писав також до гетьмана Скоропадського, закликаючи того стати разом проти царя, обіцяючи при цьому передати йому гетьманську владу: "Коли Вас зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, то будьте певні, що для загального добра я поступлюся ним задля Вас, як старійшого, сподіваючись, що й Ви не захочете мене губити. Не йміть віри тим, що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, Блискуча Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною державою".

Звернення до Скоропадського були марні. Хоча він ставився досить коректно до пам'яті Мазепи і був особистим другом Орлика, та у той вирішальний момент мав інші міркування і політичні орієнтації.

Щоправда, на Скоропадського був поданий донос про його зв'язки з Орликом. Про це повідомив київського воєводу князя Дмитра Голіцина коропський сотник Ніжинського полку Іван Логинов, очевидно, маючи на увазі цитований вище лист Орлика. Канцлер Головкін і цар все ж запевнили гетьмана, що "безосновательно никаким доносам поверено не будет". Тим більше, що Скоропадський, не розпечатуючи, відіслав Орликового листа до Москви. Канцлер Григорій Головкін вихваляв його за це і повідомляв, що надіслані "изменника Орлика прелестные письма, которые... прислал к Вашей Вельможности", цар наказав "зжечь кату, объявя народу малороссийскому о неправости его, в тех прелестных письмах выраженных".

Для спростування доказів Орлика, що наводилися в універсалах з приводу свавільства царату в Україні, були використані його ж приватні листи. Від полковника миргородського Данила Апостола було взято листа Орлика, написаного після Полтави, де він "проклинал за измену проклятого изменника Мазепу" — тепер же в універсалах він "выхваляет его бившие изменничьи поступки". Відтоді Орлик зненавидів Апостола і в своєму щоденнику інакше як "однооким чортом" та зрадником не називав його.

Проти Орликової акції Скоропадський вислав на Правобережжя осавула Бутовича. На Лівобережжі стояли війська Батурліна і самого Скоропадського. В Переяславі з наказу царя публічно палили універсали Орлика, що досить символічно нагадувало 1654 рік. Затим надійшов наказ Петра І про звезення до Глухова дружин генеральної старшини, включаючи дружину гетьмана Скоропадського, щоб ніхто з них не переметнувся на бік Орлика. Сім'ї правобережних полковників позвозив до Києва князь Дмитро Голіцин.

Союзникам та Орлику на початку походу таланило. Здавалися міста — Черкаси, Канів, Корсунь, Немирів, Мошни. До Орлика потяглося населення Білоцерківського, Корсунського, Уманського полків. Син богуславського полковника Самуся приніс у Київ звістку, що жителі "рвуться до Орлика".

Орлик доклав усіх зусиль, щоб військо і особливо татари вели себе пристойно. На допиті в російському таборі один полонений свідчив: "Казаков и поляков не разорять заказ великой, только велено брать провиант и фураж". Про це ж сповіщав і князь Григорій Долгорукий: "Кроме провианту и фуражу, полону не берут и никакого разорения, как в наших краях в Украине, так и в здешних местах, не чинят, токмо поступают факциями, знатно, что хотят прельстить поляков й козаков к своей стороне".

Плани Карла XII полягали в спрямуванні походу на Захід — у Польщу. Це обстоював Потоцький. Орлик прагнув на схід і його підтримали татари. Між ними почалася суперечка за Правобережну Україну. Наприкінці лютого союзна армія пішла на схід до Звенигорода з метою забрати все Правобережжя аж до Дніпра. По дорозі між Немировом і Лисянкою були зайняті Михнівка, Ольківці, Кам'яний Брід, Ботарка. До Орлика перейшли всі правобережні полки, крім Білоцерківського та Чигиринського, його власна армія виросла до дванадцяти тисяч чоловік.

Під Лисянкою розбито вщент і взято в полон генерального осавула Бутовича. Нарешті, 18 березня Орлик здобувся Білої Церкви. Зведене військо (козаки, поляки, татари), що нараховувало за одними даними шість тисяч, а за іншими — шістнадцять тисяч козаків та двадцять тисяч татар, облягло місто. В ньому в добре укріпленій і настаченій припасами фортеці, сидів з козаками полковник Ганський та півтисячі росіян з полковником Анненковим. Орлик захопив нижнє місто і 25 березня почав приступ. Однак як перший, так і другий приступи були відбиті. Вночі обложені здійснили вдалу вилазку і запорожці, не маючи гармат (лише 4—6) для облоги, відступили. Поляки з Потоцьким попрямували на Полісся та Волинь, а татари, попри угоду, кинулися грабувати і захоплювати ясир. Орлик відійшов до Фастова, його армія танула — люди кинулись рятувати від татар свої домівки і сім'ї.

Орлик, відіславши королеві-протектору запального листа про зраду татар, які спустошували Україну і дискредитували його акцію, відступив за Дністер. Гетьман кинувся їм навздогін за Буг, просив хана дотримуватися угоди та залишити хоч десять тисяч татар, однак нічого не добився.

Карл XII, дізнавшись про крах акції, вирішив усе ж провадити далі свій план війни на терені Польщі. 24 квітня він наказав Орлику перейти у розпорядження Потоцького. Однак усе було марним. Обидва вони вже були на зворотному шляху до Бендер. На початку травня хан надіслав кілька тисяч буджацьких татар для нового походу Орлика, але спізнився. Мурза Хаїм-Бей сам пішов на Правобережжя, спустошуючи села і міста, беручи ясир і тим остаточно дискредитував серед місцевого населення союзників та їх військовий задум.

Сутички на Київщині тривали до травня 1711 року. Третього травня Петро І писав Меншикову, що прибічників Орлика "изрядно наши вичистили й онух скотов иных за Днепр к гетману (Скоропадському — В. У.), а прочих — чаю в подарок милости вашей, в губернию на пустує места пришлем". Правда, коропський сотник Логвиненко доносив Голіцину про те, що він нібито дізнався від колодників-запорожців, буцім, гетьман Скоропадський листовно рекомендував Орлику затриматися на Правобережжі, а сотник Безносий пив за здоров'я Орлика з надією, що той "буде незабаром знову в нас паном". Однак то були чутки, які не допомогли Орлику і не були взяті на віру навіть Голіциним.

Похід Орлика 1711 року в Україну провалився. На те було ряд причин: непевність союзників — татар, їх негідна поведінка і зрада; непідготовленість грунту в самій Україні, слабкість зібраних військових сил; незручність політичного моменту.

В Україні акцію Орлика в цілому було сприйнято далеко не прихильно, і татарські пограбування лише підсилили негативну її оцінку, яка вповні відбилася в "Истории Русов". Автор останньої писав, що спочатку Орлик "универсалами своими рассевал плевели в полках Заднепровских й во всей Малороссии, приглашая народ й войска к своєму повиновению, й продолжал сне до половины 1711 года, т. е. до заключення турками с Россиею вечного мира, а тогда исчез он со всем своим скопищем й очутился после на жительстве во Франции". Дані слова, безумовно, не слід розуміти буквально, однак вони все ж свідчать, що військова акція 1711 року спричинила до втрати Орликом авторитету в Україні. Позитивне ставлення до нього зберегло лише козацтво, про що, знов таки, пише "История Русов":

"Войска и народ Малороссийский, от времен Выговского й Мазепы, видевши столько обманщиков, сколько видела Великороссия Самозванцев, весьма презирали сумасбродства Орликовы и ни мало не виймали его льщениям и затеям, а были привержени непоколебимо к законному своему начальству. И только один Запорожцу, быв от многих лет становищем или Сечею в середине почти степей татарских, т. е., в устье Днепра и Буга, не знали, кому достаются они, и пристали к Орлику, а с ним и татарами Крымскими и Бессарабскими делали многие набеги и разорения в Малороссии, и паче в Заднеприи, отмещевая народу за его им непослушание й сопротивление".

У липні 1711 року був заключений Прутський мир, що остаточно руйнувало всі плани Орлика. Дізнавшись про умови миру, гетьман, посадив на коня старшого сина Григора і кинувся до Ясс благати великого візира Мехмет-Баталджі не підписувати Прутської угоди.

До візира спорядили цілу делегацію: Орлик, Понятовський, французький дипломат Андрезель. Французи серед своїх вимог поставили включення до угоди пункта про козаків, бо "не проходило дня під час кампанії, щоб козаки не приводили полонених московитів. Вони врятували після Полтави шведського короля". Орлик вимагав обумовити в договорі, щоб царські війська й адміністрація покинули Україну, повернувши забране майно. Пункт, який мав би визначити цю умову, був включений до пакту, але зредагований дуже неясно, чим і скористалася російська сторона. Текст артикулу був такий: "...И поляков и черкас и запорожцев (барабашидес) (подкалес), которые суть в их подданстве и козаков, которых хан Крымский сиятельнейший Девлет-Гирей Хан имеет в своем покорении, с стороны Царской чтобы никако их не замкать".

Залишалось загадкою, про яке козацтво (лівобережне чи правобережне) йде мова: барабаш — лівобережні козаки. Навіть російська сторона затим нарікала, що все це написано "так темно, знатно нарочно коварно написано, что мочно толковать о всех и о наших козаках, что царское величество руку от оных обещает".

І все ж цар зрікався за договором претензій на Правобережжя та Січ.

Порта, зацікавлена у розриві козацтва з Карлом XII, якого мала вислати до Швеції, намагалася загострити відносини, закликаючи Орлика в Константинополь для мови про повернення його гетьманом на Україну. Цим переговорам активно протидіяв король, який ворогував з візиром Баталджі-пашою і мав на увазі претензії Польщі на Правобережжя.

28 жовтня козакам був поставлений ультиматум. Однак вони наполягали, і Орлик вирушив у дорогу проти волі короля. Карл XII послав йому навздогін новий ультиматум і примусив повернутися, але гетьман відіслав у Константинополь делегацію з детальною інструкцією (3 листопада), де обумовлювалися принципи союзу з Портою та чітко визначалися суверенні засади майбутньої України за умови збереження союзу зі Швецією. Однак усе це було можливим лише в разі спалаху нової російсько-турецької війни. Новий візир Юсуф-паша виступав за рішучіші дії і в кінці грудня 1711 року війну було оголошено. Тоді цар заявив про виконання умов Прутського миру і звільнення Правобережжя.

З наказу Петра І почалося переселення людності на лівий бік Дніпра, з Правобережжя вивозили продовольство та фураж. Туркам повернули Азов і з їх наказу зруйнували інші російські укріплення. Порта схилилася до миру. 10 березня 1712 року Орлик звернувся листовно до візира з проханням, аби той допоміг у тиску на Росію і щоб Росія звільнила всю Україну й повернула Київ. Однак було пізно. Вже 5 березня султан видав привілей про перебування козацтва на Правобережжі (крім Києва) та Січі під турецьким протекторатом і на гетьманування там Орлика без будь-якого втручання турецької влади.

Почалася напружена боротьба дипломатії за умови миру, а потім — проти його ратифікації урядом султана. У грудні 1711 року козаки звернулися до Дезайєра і "настоювали, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій на Україну; козаки прохали, щоб їм була повернута Україна обох берегів... Козацькі посли особливо настоювали на амністії і визволенні українців, засланих в Московщину і щоб московити, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм, не руйнували України". В разі нової війни з Росією, вони просили, щоб татари йшли у її володіння, а не на Україну, "де останнього разу вони так поводилися, що стали ненависні всьому населенню". Щоб активно протидіяти чуткам, що їх поширював російський посол, ніби Туреччина хоче захопити Україну і перетворити церкви в мечеті, було поставлено вимогу негайно оголосити, що вся Україна — незалежна і перебуває лише. під захистом та протекцією Порти, з нею, як з татарами і Швецією, має вічний союз.

З наполягання Орлика король Карл XII добився від султана наказу (31 липня 1711) сераскиру паші Бендерському про розшук та передачу гетьману всіх полонених, що їх татари взяли під час останнього походу. Орлик тим часом розробляв новий договір з ханом Девлет-Гіреєм. У травні 1712 року той договір затвердив султан Ахмет. Своїм фірманом останній забезпечував Орлику володіння всією Україною, як "найсильнішому між великими особами релігії Ісусової... гетьману козаків, що живуть на обох берегах Дніпра також як і запорожських козаків"

Згідно договору, над Україною встановлювався протекторат Порти, однак козаки самі обирали гетьмана, який управляв усіма справами; не знімалися жодні податки чи повинності; гарантувалося збереження земель і свобода торгівлі (4 пункти). Натомість висувалося дві умови: козаки братимуть участь у війнах Туреччини, старший син гетьмана буде заложником у хана (там же).

Григора Орлика відразу ж відправили в резиденцію Девлет-Гірея, однак все змінило нове рішення султана. Укладений 5 квітня 1712 року на чверть віку договір Туреччини з Росією стараннями англійського та голландського послів був ратифікований 16 червня. Цареві відійшло Лівобережжя та Київ з околицями, а Порті — Правобережжя. Цар обіцяв не втручатися в справи правобережних козаків і Січі. Французька дипломатія пропонувала не віддавати Правобережжя Польщі, а залишити під Турецьким протекторатом, повернувши туди Орлика.

Новий мир Росії і Туреччини викликав протест у Орлика, який просив візира не віддавати цареві Київ як центр і символ України. Гетьман був також проти полишення Росії Лівобережжя. В листі до візира він писав: "Від Правобережної України московит давно вже відмовився, прирікши її залишатися пустелею, і якщо нам тепер віддають лише цю пустелю, а Лівобережну, заселену, залишають під московським пануванням, то що ж це тоді за визволення? Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорожським добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького з зброєю військ Його Величності шведського короля і разом з Його Величністю пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і перед усім Лівобережну, як більш залюднену. Що могло цього гетьмана, уже старого, бездітного, багатого, любов'ю й милостями й довірою московською шанованого, — що могло спонукати його всім цим пожертвувати, як не бажання здобу ти волю вітчизні своїй? Він знехтував всім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і самим життям, аби піднести свою вітчизну і визволити її з-під московського ярма".

Гетьман і його генеральна старшина очікували. На той час кошовим запорожців на еміграції був Кость Козій, генеральним суддею — Клим Довгопол; генеральним хорунжим — Григорій Герцик, полковник — Дмитро Горленко. Вони сподівалися повернутися в Україну і не знали про царський наказ, який передав Скоропадському 5 квітня Григорій Головкін. Згідно наказу, до Москви висилалися родичі всіх емігрантів-"радників", забиралися їх володіння та майно, кошти з якого надходили на утримання еміграції та ведення безборонного листування. У списку висланців були названі: син Ломиковського, дружина Дмитра Горленка, брат Максимовича, дружина та брати Мировича, мати та брати Буловича (зять Горленка), дружина Герцика і Семен Забела, дружина якого була при Орлику.

В ситуації політичної непевності Орлик вирішив звернутися до європейських дворів із спеціальним маніфестом, пояснити умови союзу з Туреччиною і оприлюднити на широкий європейський загал українську проблему. Написаний 4—9 квітня 1712 р. в Демотиці під Андріанополем3 маніфест починався словами: "Вважаємо ми потрібним поінформувати королів, володарів, республіки й інші християнські держави про мотиви, котрі привели нас в турецьку державу й підняти сьогодні зброю проти московського царя". Оповівши, що боротьбу за визволення України почав Мазепа і, отже, Орлик продовжує його лінію, гетьман констатував, що це — "натуральне право визволятись від пригнічення і працювати на те, що несправедливість і вища сила відняли". Орлик малював загальну картину взаємин України і Росії від Хмельницького до Мазепи. Затим пояснювалися обставини, причини й умови звернення до султана та шведського короля як протекторів української справи. З приводу союзу з Туреччиною Орлик писав: "Ні амбіції, ні навіть щирість, котру маємо до нашої дорогої батьківщини, не могли присилувати нас зробити щось противне тому, що ми не можемо робити, як християнська нація. Султан склав з нами урочистий трактат союзу, трактат настільки почесний і корисний для християнської нації, що міністри Порти заявили, що не знайшли в своїй історії й їх регістрах нічого подібного".

З боку ж союзу зі Швецією: "Його Величність (король — В. У.) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій її конституції, щоб покласти бар'єр між Оттоманською державою і володіннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московією".

Виклавши все це, Орлик звертався до міжнародного права і, зокрема, права на державну самостійність, права боротьби за визволення українського народу. "Ми не можемо дивитись холоднокровне на нещастя, яким віддана наша нація, на порушення її прав у так багатьох випадках, ми одначе не будемо діяти з почуття помсти, але ми керуємося виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету". Лише "коли козацька нація буде обновлена в своїх правах", можливий посередницький мир.

Нашого сучасника не можуть залишити незворушним самозречені слова Орлика про боротьбу за долю України за будь-яких обставин і до кінця. "Який би успіх не мала наша акція, який би не був здобуток зброї, яку ми підняли справедливо, ми матимемо утіху, що працювали навіть з небезпекою нашому життю для слави й величности нашої батьківщини", "козацької нації, що стогне під тиранським ярмом Москви... і прагне лише того, щоб добитись своєї волі".

Мовилося не заради красного слова. То не роблена риторика, поетичний пафос. Ці слова чітко відповідали суті всієї діяльності гетьмана-ідеаліста Орлика за кордоном. На жаль, після довгорічної боротьби, він не мав утіхи бачити її наслідки.

Маніфест надіслали тим, хто активно сприяв заключенню Прутського миру — Голландським Генеральним Штатам та англійському королю з додатком тексту угоди Орлика з султаном. У супровідному листі до короля Орлик писав, що договір з султаном "спричинить до європейської рівноваги, ослабить могутність Московської держави". В листі ж до уряду Голландії гетьман зазначав, що "вважав необхідним видати" маніфест.

Обидва листи датовані 9 квітня, тому Маніфест був укладений до цієї дати. На жаль, він не був виданий, хоча Європа вже мала друковану книгу про Орлика (у 1711 році в Гамбурзі з'явилося два видання про його похід на Україну).4 Однак, безперечно, даний Маніфест сприяв піднесенню опінії самого Орлика і справи України у думці європейської дипломатії. Він ще раз нагадував Європі про існування "козацької нації" та її місце серед інших народів.

Одночасно з мемуаром "до володарів і республік" Орлик написав свою знамениту "Дедукцію", відому в історичній літературі під назвою "Вивід прав України". Рукопис цього твору Ілько Борщак віднайшов в архіві замку Дектевіль у 1922 чи 1924 році. Написаний французькою мовою рукою самого Пилипа Орлика, даний документ, на думку дослідника, був укладений влітку 1712 — на поч. 1713 рр.5 і анонімно готувався до друку для летючого листка, можливо, влітку 1712 р. (перед конгресом в Утрехті). Основна мета "Дедукції" — показати існування в Європі суверенної, вільної, єдиної, соборної України, яка за часів Хмельницького відвоювала власну державність. Орлик у місткій історичній довідці, в якій не завжди чітко притримувався хронології та конкретних реалій, показував історію взаємовідносин України з російським царем та поступового закабалення останнім козацької нації, що було "вопіючою несправедливістю". Але козаки, як і кожен народ, "мають право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матимуть на це слушний час". Цей час настав, і гетьман Мазепа з допомогою шведського короля знову повернув Україні те, що їй належало. Далі були наведені основні статті двостороннього міжнародного договору 1708 року Мазепи і Карла XII, які підкреслювали його міждержавний характер, а не особисті амбіції Мазепи, як про це говорили. Текст договору зберігся лише в "Дедукції" Орлика, бо шведський міністр Піпер спалив під Полтавою дипломатичні документи. Михайло Грушевський вважав, що цей договір обстоювала старшина, яка могла просто обрати нового гетьмана, якби Мазепа вагався. Договір 1708 року забезпечував суверенність України, гарантовану військовою силою Швеції.

Орлик заявляв, що "Московський Двір належить уважати за узурпатора України" і сподівався, що європейські держави допоможуть йому відвоювати незалежність Батьківщини. Як мудрий дипломат, Орлик висунув докази особливої зацікавленості Європи у відновленні прав Україні. Він звертався до міжнародного права, яке "вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам", виходячи з обов'язків християнства, справедливості й гуманізму. В противному випадку, український народ змушений буде "кинутися стрімголов під турецьке панування". Орлик пророче писав також, що відновлення незалежності Україні потрібне і для того, щоб не посилилася Московська держава, "яка незабаром може змагати до повалення європейської свободи".

"Вивід прав України" був не лише важливим дипломатичним документом, який знову підніс на міжнародну арену голос про українську справу, а й став знаменним пам'ятником розвитку української державницької ідеї. Концепція суверенної, вільної, соборної України нагадувала таку ж основну ідею "Истории Русов", і це є безперечним доказом органічного розвитку державницької політичної думки України, в якому "Дедукція" Орлика посідає дуже важливе місце. Вона була третім значним документом після Конституції 1710 та Маніфесту 1712 р., завдяки яким ім'я Пилипа Орлика вписалося в історію українського права та суспільно-політичної думки.

Коли Орлик представляв українську справу правителям Європи, цар Петро намагався дискредитувати його особу в Україні й у Росії. 8 квітня 1712 року було видано Маніфест про "боговідступника і зрадника", поплічника Мазепи Пилипа Орлика та його викляття.

Тим часом знову виникли вагання в самому середовищі емігрантів. Прилуцький полковник Горленко почав зноситися з гетьманом Скоропадським, прохаючи царської амністії. І хоча його лист залишився без відповіді, все ж це був симптом. Кошовий Кость Гордієнко після переговорів у Константинополі посперечався з Орликом. 23 березня 1712 року він залишив табір у Молдавії і втік з півсотнею старшини й запорожців. У листі Карла XII на Нову Січ від 24 березня Гордієнка подавали як зрадника, що порушив присягу, і вимагали відібрати в нього прихоплені клейноди. Такий же лист одержав і хан Девлет-Гірей II, однак він відповів, що не бажає втручатися в козацькі справи. Гордієнко здобувся до Січі й почав агітацію проти Орлика. Він вислав загін у двісті-триста чоловік з закликом не визнавати Пилипа гетьманом. Восени 1712 року Гордієнко почав переговори з Скоропадським про перехід під його керівництво і царське підданство. Однак цю пропозицію відхилили.

Одночасно Порта намагалася декларувати передачу Орлику Правобережжя. 15 травня 1712 року кримський хан універсалом повідомив населення, що Орлик є гетьманом. Правобережжя під протекторатом Туреччини. Хан вимагав від Орлика негайно вирушити на Правобережжя (18 червня 1712 р.) Це означало остаточно порвати з шведським королем, вступити у військовий конфлікт з Польщею та Запорожжям. Шведська дипломатія чинила тиск на Орлика, протидіяла його окремому союзу з Портою, радники короля суворо вичитували гетьмана і змусили його відмовити хану. Крім того, стан Орликового війська (4 — 5 тис.) не дозволяв зачинати військову виправу, позатим навіть цими козаками повністю розпоряджався Карл XII, постійно використовував їх у діях польської армії на кордонах Польщі та України. У військових акціях короля і поляків частина запорожців (біля 400) потрапила в полон і була піддана жорстоким тортурам. Інші — голодні, обідрані, в деморалізованому стані поверталися до Бендер. В цій ситуації Орлик намагався таємно порозумітися з офіційною Польщею — королем Августом II (зв'язки з польним гетьманом Ржевуським, Конєцпольським та ін.).

Між тим дипломатія працювала на російсько-турецьку війну. І 4 листопада 1712 року султан прийняв рішення її розпочати. 19 листопада війну було оголошено. Знову зажевріла надія українських емігрантів. Орлик поспішив занебезпечити себе від небажаного турецько-кримського протекторату, подавши меморіал Карлу XII, де заявляв, що справу про це може вирішити лише весь український народ, бо давно вже шириться агітація в Україні, ніби Орлик з турками хочуть принести рабство, мечеті й знищити християн. Порта може лише допомогти визволити Україну від царя. Затим гетьман має прибути на Україну і разом з людністю виробити програму її подальшого існування. При цьому гетьман просив погамувати претензії Польщі щодо Правобережжя.

Порта вимагала вислати Орлика на Правобережжя, але він, не маючи вказаних гарантій, намагався уникнути цієї подорожі. Проте частина його козацького війська на чолі з прилуцьким полковником Горленком взяла участь у військових операціях і 29 грудня (н. с.) 1712 р. була розбита кн. Любомирським. Звертаючись до останнього, Орлик запевняв його у відданості Польщі і отримав у відповідь (вже після розгрому козаків) схвального листа за любов до спільної польської вітчизни та обіцянку прихилити до гетьмана короля Августа II.

Порта чекала початку військових акцій шведської армії Штенбока. Однак той військових дій не почав. Це розгнівило султана, він наказав арештувати шведських резидентів (Фунта та Понятовського) і вислати з Туреччини або перевести в Салоніки самого Карла XII.

Тим часом українські емігранти переконали французьку дипломатію у необхідності вичленити Польщу й Україну з складу Російської держави, що роз'єднає царя з союзницею Австрії. Емігранти готувалися до походу на Батьківщину, але вітер дипломатії був нещасливим для них і цього разу. В дивані відбувся переворот: Алі-пашу, який був проти війни, призначили новим великим візиром. І 17 липня відбулося підписання чергового мирного договору з Росією. На той час Орлик знову наладнав стосунки з кримським ханом, писав йому про московську тиранію на Україні, де очікували гетьмана як визволителя. Однак усе це було намарно, хоча на Україні дійсно ширились чутки про можливий прихід Орлика (лист Скоропадського до Головкіна).

Згідно договору, Туреччина зобов'язувалася позбавити притулку Карла XII, як і українських емігрантів. Порта відразу поставила вимогу перед шведським королем покинути Бендери. 11—12 лютого 1713 року в обозі під Варницею стався "калабалик". Турецькі війська прийшли видворяти Карла XII, а він з 300-ма чоловіками почав битву проти 20 тисяч орди татар і 6 тисяч загону турок. Король був поранений. У лавах його захисників бився й Орлик. Це ледве не коштувало йому власного життя та життя старшого сина — батькової надії. Татари прив'язали Григора до коня і мало статися непоправне, та заступився син хана Калга-султан і польський сенатор Сапега. "Калабалик" завершився переміщенням короля-вигнанця та його свити, а заразом і українських емігрантів з Орликом до Демотики під Андріанополем. Значно погіршився їхній матеріальний стан. Душили кредитори. Орлика притягли до суду і з великими зусиллями він добився лише двохмісячної відстрочки сплати боргів. Свій виїзд з Бендер гетьман порівнював з виходом євреїв з Єгипту "від варварського народу", зітхаючи "на ріках Вавілонських", чекаючи "обіцяної потіхи" від короля.

Відчай Орлика був такий, що він ладен був уже зголоситися на мир з царем аби лиш відомстити туркам за невірність. В одному з листів 1713 року (жовтень) він писав до шведського радника Міллєрна: "Було б мило Богові і відповідало б сподіванням і думкам цілого християнського світу, якби священна королівська величність заключили мир з московитом, з'єднавши з ним своє військо і вдарили проти ворога імені християнського... Нехай його королівська величність не сподівається нічого доброго з допомоги турків, котрі все невірні у своїх обіцянках".

Однак турецька опінія щодо Карла XII знову перемінилася. Бендерського сераскира і хана Девлет-Гірея усунули. Новий хан Каплан-Гірей готувався до війни. Союз із шведами знову відновили. Орлику також дозволили переїхати до Адріанополя, де зібралася вся європейська дипломатія, і гетьман спробував знову підняти питання про передачу йому всієї України.

Та знову шведську справу знищив Штенбок, який 16 травня (н. с.) 1713 капітулював. Це був явний крах політики Карла XII в Туреччині. 13—24 червня в Адріанополі турки підписали 25-річну мирну угоду з Росією. На той час козацьке військо на чолі з Горленком перебувало в Україні. Останній вимагав, щоб до нього приїхала старшина і сам гетьман. Виник конфлікт у середині еміграції і підозра, що Горленко претендує на гетьманську булаву. Однак влітку 1713 року після перемир'я козацьке військо покинуло Правобережжя. На той час Орлик був уже знову в Бендерах, а затим — у Хотині. В Бендери прибув також інший політичний вигнанець — польський король Станіслав Лєщінський, з яким турки готували нову військову акцію. Гетьман не підтримував цієї затії і, навпаки, вів переговори з представниками Августа II про автономію України в складі Польщі.

Однак турки наполягали на новому військовому поході козаків на Правобережжя. Під командою Горленка у вересні 1713 року військо гетьмана вирушило на Брацлавщину. Було взято Немирів, Брацлав. Запорожці заволоділи Каневом. Планувався похід на Білу Церкву, але перешкодили поляки, з якими виник військовий конфлікт. Орлик намагався налагодити справу дипломатичне. Горленко рішуче карав усілякі грабунки та розбій війська, намагаючись замиритись з польською адміністрацією. Однак відповідь поляків Орлику була дуже суха й різка. Військові конфлікти польської армії з козаками набули серйозної постави. І тут у справу знову втрутилася Порта. Новий візир Алі-паша почав проводити ідею про посадження Орлика на Правобережжі під протекторатом Польщі. Орлик наполегливо обстоював ідею в дипломатичних колах, але Польща віднеслася до цього з нехіттю. 22 квітня 1714 року підписали мир Польща й Туреччина, а отже, Правобережжя залишалося за Польщею. Це було крахом ідеї Орлика.

Він знову звернувся до шведської протекції. 1 жовтня 1714 року Карл XII залишив Туреччину й вирушив на батьківщину. Доля Орлика була також вирішена — він повинен був послідувати за протектором, життя якого захищавші зброєю в руках. До цього зобов'язувала також доля України, про яку обіцяв постійно дбати король. У виданому Орлику дипломі він урочисто клявся: "Слідуючи по стопам наших славних попередників королів Швеції, бажаємо постійного спасення і вільності славної руської нації... і цим публічним дипломом ми декларуємо, що не покладемо зброї й не зробимо миру, поки гетьман і запорозька армія не звільняться від московського ярма і не реституються в старих вільностях і поки незайманість їх території не буде певно гарантована майбутнім мировим трактатом".

23 жовтня 1714 р. Пилип Орлик з сім'єю і двором із двадцяти чотирьох осіб покинув Туреччину. За ним подалася частина старшини (Довгополий, Третяк, Мирович, Нахимовський, Григір, Іван та Антін Герцики), натомість Горленко, Максимович і Ломиковський прийняли царську амністію. По дорозі, в Бухаресті, як згадував Орлик у листі до Яворського, він зустрів колишнього посильного Мазепи Болбота, який запевняв Орлика, що через нього міністри Петра І свого часу перед від'їздом Мазепи до короля просили його нічого не боятися, а гетьман натомість заявив старшині, ніби міністри попередили його про небезпеку. Це навіяло сумні спогади й історичні рефлексії, але ситуація не давала часу для роздумів та вагань. В січні 1715 року гетьман прибув до Відня. В столиці імперії він почував себе зле через матеріальну скруту і неможливість взяти позику у незнаних осіб, хоча його там і титулували князем. Тут, у Відні, його бачив російський посол Матвеєв, який звідомляє двір: "Не мог удержать себя в немом молчании и видеть пред глазами своими того вора, клятвопреступника, изменника и супостата государству Российскому с его сообщниками, и потому ни мало не медля, подал здешнему двору мемориал о выдаче его, изменника, в державу царского величества". Посол отримав досить холодну й цілком негативну відповідь у тому розумінні, що імператор обіцяв недоторканість шведському королю та його людям.

У травні 1715 року Орлик прибув на о. Рюген, затим оселився в Крістіанстаді, а потім — Стокгольмі, ведучи досить скромний спосіб життя за рахунок королівської казни. Карл XII обіцяв йому сплатити борг перед військовою казною, гроші з якої він позичив по смерті Мазепи (60 тисяч талярів). Король не відмовлявся також від своїх обов'язків протектора України, незмінне титулуючи Орлика "ясновельможним гетьманом".

Однак призначеної Орлику щорічної суми в 13000 срібній талярів не вистачало (на одну свиту витрачалося 4072 таляри: генеральному судді К. Довгополому, генеральному осаулу Г. Герцику, генерал-ад'ютанту Ф. Мировичу — по 672 срібних талярів} генеральному хорунжому І. Герцику — 576, генеральному судді (після Довгополого) Ф. Третяку — 480; бунчужному А. Герцику — 400; булавничому Ф. Нахимовському — 400; священику Парфенію — 200 талярів) — шведські гроші швидко обезцінювалися і за 8928 талярів сім'я гетьмана не могла придбати "ні хліба, ні дров, ні світла". Дійшло до того, що Орлик змушений був заставити крістіанстадтським купцям... гетьманські клейноди (дві булави, бунчук та ін.). У Стокгольмі він заставив свої особисті реліквії — діамантовий перстень та золотий хрест. Із сумом писав гетьман королеві, що аби добратися до Стокгольму: "Я на мою вічну ганьбу змушений був заставити обидві булави, свою хоругов і бунчук".

Між тим гетьман виставляв претензії королівській казні: 60 тисяч талярів, заборгованих у військовій касі, 20 тисяч, обіцяних королем хрещенику Якову Орлику, 4 тисячі талярів, що набігли в Бендерах і 5 тисяч дукатів за горілку, відібрану в Орлика в Гадячі. Матеріальні претензії викликали прикру сварку Орлика з родиною Войнаровського і взаємні наклепи перед шведським урядом. Орлик писав, що Мазепа присвоїв собі ряд загальних гетьманських цінностей (діамантове перо у 20 тисяч талярів, шабля у 10 тисяч талярів, срібне начиння Самойловича, соболі, шкіри тощо), відправивши все на збереження до Венеції; він же позичив з військової казни для кн. Дольської 100 тисяч дукатів. Гетьман тепер уже твердив, що в турків йому жилося набагато краще при 10 тисячах цісарських талярах та натуральних виплатах хлібом, м'ясом, маслом, медом, вином, пивом та ін.

Натомість, Г. Сольдан писав, що "пани козаки разом із своїм новим гетьманом коштують набагато більше, ніж п'ять розмірів суми боргу" Карла XII Мазепі, Орлик погоджувався на 10 тисяч талярів замість 60 тисяч. 5 серпня 1720 року королівська рада визначила йому цю суму. Але Орлик заборгував величезну суму грошей, свита, що складала вісім чоловік, мала отримувати щорічно 4072 таляри. Таким чином, сім'ю з дружиною та сімох дітей гетьман не мав на що утримувати.

В одному з своїх листів гофканцлеру Фон-Мюллену (від 12 жовтня 1717 року) Орлик приводив передсмертну заяву Бистрицького про те, що він дав облудні свідчення під час присудження скарбів Мазепи Войнаровському, бо останній пообіцяв йому віддячити. Однак це вже не змінювало справи.

Становище українських емігрантів у Швеції все погіршувалося. Король на них не зважав, втратив інтерес до української справи, вів пертракції з поляком Понятовським. Булавничий Орлика Федір Нахимовський у листі до гетьмана вже в 1721 році писав, що шведи зрадили в усьому: вони погано утримували свиту Орлика ("и неприятелеви своєму такового трактаменту не зичыл бым"), тримали гетьмана в Швеції і відпустили лише через півтора роки намарних прохань тоді, коли зачали готувати мир з Росією, чим виставили Орлика ошуканцем перед ханом і військом запорозьким, які чекали обіцяного продовження війни.

Становище Орлика стало справді досить скрутним. Маючи двір з двадцяти чотирьох осіб і велику сім'ю, гетьман жив, як сам писав, у "старім, вогкім і підупалім (помешканні), з трьома всього покоями, в котрих міститься вся моя родина, слуги і служниці, через що четверо з слуг, не маючи під зимову пору жодного приміщення, знаходять нужденне пристановище вдень на кухні, а вночі в стайні". Він навіть не мріяв уже про нормальне житло, "про дзеркала, килим і інші предмети збитку, бо я чужинець в чужій стороні, не зітхаю за блиском чи в моїм домі, чи зовнішнім і вдоволений тим утриманням і одягом, які добуваю собі, родині, урядникам і дворові з скромних фондів, даваних мені через ласку і милосердя священної королівської величності". Втім, гетьман писав, що волів би все ж жити в якомусь маєтку, "ніж терпіти нужду, особливо зимою, але не смію непокоїти когось з сею справою, аби не осудили мене за нахабність".

Все це кидало вразливого Орлика в розпач і він писав "про крайню розпуку, котра готова привести мене до смерті, бо я знищений цілком, від голови до ніг". Однак за таких умов він спочатку відмовляється повертатися на Україну згідно царської амністії. "Я знаю, що ні я, ні мої близькі не можуть і не хотять вірити запевненням і амністії царя... Повертаючись, я наразив би не лише на небезпеку, але й загубу своє життя і честь, яка рівноцінна життю, попав би зі Сцілли в Харібду всяких заводів, понижень, зневаг і дотинків і був би змушений ціле життя зносити нестерпні муки душі". Натомість Орлик добивається полегшення становища заарештованих родичів дружини — Герциків, свояка Новицького, дружини Мировича, "всіх прочих наших прибічників, урядників і вояків", яких пробив випустити з в'язниць, повернути з каторги та вигнання.

В спеціальному меморіалі Орлик просить при заключенні миру з царем не видавати його як потомка чеської шляхти, сина польських батьків і не бувшого царським підданим, обіцянкам і ласкам якого не вірить, бо вже "не один чоловік постраждав життям", довірившись цареві. Натомсіть він прохає дозволу відправити листа до запорожців, який від імені короля (25 вересня 1720 року) повіз козакам Нахимовський.

Орлик виконує свій обов'язок перед Карпом XII, прийнявши участь разом з сином Григором у битві під Штральзундом 1715 року. Григора батько хотів навіть віддати до навчання в університет Упсали, але змушений був відправити до Лондонського університету під керівництво професора метафізики Андре Ріделіуса (Регеліуса). Загалом, сім'я Орлика у Швеції зросла — у 1718-му в Сконе народилася сьома дитина, донька Катерина. Тут, у шведську землю, наступного року її й поховали...

По смерті Карла XII (грудень 1718 р.) Швеція зачала налагоджувати зв'язки з Росією. Орлик опинився у двозначному становищі і змушений був шукати інших протекторів.

Він бачив, що його ставка на Швецію провалилася, що Карл XII фактично перешкодив провадженню рішучих акцій. У листі до королеви Ульріки-Елеонори (від 13 листопада 1719 р.) Орлик звинувачуватиме Карла XII в тому, що той через свою амбітність стримував гетьмана від військових акцій в союзі з ханом та султаном. Король не дозволив йому йти з військом до Прута. Візир і хан були роздратовані і "занедбали мою справу щодо сьогобічної України, котру я був би відзискав, ставши по їх стороні". Затим вони примирились і запросили до Царграду, щоб при укладанні миру здобути в Росії Правобережжя. З паспортом, трьома тисячами талярів та дозволом короля Орлик вирушив до столиці, але в дорозі його наздогнав секретар Карла XII і передав наказ повернутися. "Я послухав того не через обіцяні 20 000 талярів малому сину, хрещенику короля, але слухаючи присяги, якою я зобов'язався на вірність королеві". І все ж хан та візир обіцяли Орлику Правобережжя після Прутського миру, Порта видала привілей на гетьманство і гроші на похід, але король "хотів, щоб я зрікся сього плану, і приобіцяв мені щось ліпшого і кориснішого, ніж те, що могла дати Порта. Я пішов за тим і таким способом задля його величності втратив велике щастя".

Туреччина все ж домагалася, щоб Запорожжя і Правобережжя з гетьманом були під її опікою, а не Польщі й це б сталося, "коли б небіжчик король не спротивився тому".

Виказавши все це, Орлик заявляв: "Я знаю тяжке положення Шведської держави, але мушу сказати, що прибув сюди не по своїй волі, а примушений королівським наказом і що через те я покинув своє військо і багато справ. Волів би я залишитися в Туреччині, де я діставав від Порти денно 40 цісарських талярів". Аби не бути тягарем, Орлик просив "виправити його якнайскорше з сеї держави". Він поїде до Порти, відновить союз з татарами, викличе повстання на Правобережжі і доб'ється свого.

Орлик бачив, що міжнародна опінія різко змінилася. Майже вся Європа на чолі з австрійським двором та англійським королем повернулася проти Росії, на певний час до цієї коаліції пристали Польща й Швеція. І гетьман знову почав активні дії. Розуміючи, що одної дипломатії замало, Орлик вирішив заявити про себе і українські справи дійово — зорганізувати козацтво і разом з Туреччиною, Кримом і Польщею взяти участь у військових операціях. Для цього треба було виїхати з Швеції і переконати запорожців. Щоб не насторожити Польщу, Орлик офіційно розвивав ідею про приєднання до неї цілої України (з відвойованим Лівобережжям). Згідно програми гетьмана, Правобережна Україна мала отримати автономію в рамках Польщі, гетьман підлягає королеві й республіці й має повну владу над козаками. Січ зберігає свої вольності та привілеї, як і польське панство в межах гетьманського регименту.

Через шведських дипломатів Орлик представляв Августу II вигоди від об'єднання України, що зможе виставити стотисячне військо, якому не треба буде платити і яке зможе захистити інтереси короля (навіть спадковість влади). Гетьман же волів більше особистої протекції Августа II, ніж Речі Посполитої. Одночасно він підтримував стосунки з визначними політичними діячами Польщі — польним гетьманом Ржевуським, Понятовським, Вишневецьким, Конєцпольським, коронним канцлером Шембеком і великим коронним гетьманом Сенявським.

Паралельно гетьман старався налагодити зв'язки з низовим козачим військом. Звертаючись до запорожців з Стокгольму, 8 грудня (ст. ст.) 1719 року. Орлик писав, що "серцем і душею" він завжди був з ними, "стараючися... о общем вашей милости... й отчизне нашей добру". Гетьман пояснював свій від'їзд до Швеції необхідністю постійно домагатися в короля втручання у справи України і обстоювання її прав. Орлик скаржився, що до цього часу король тримав його при собі й він не годен виїхати до козаків. Він нагадував про свої численні листи на Запорожжя та звернення до хана, що протегував козакам. Тепер прийшла година для визволення "отчизны нашей Малой России".

Відповідь надійшла незабаром, ще коли Орлик був у Стокгольмі і порадувала його тим, що козацтво навперекір кошовому отаману Малашевичу визнавало його гетьманський титул та владу, чекало його повернення в Україну.

В цей час Орлик добився дозволу на виїзд. Попередньо він зав'язав стосунки з польським королем Августом II. На його прохання Шведська королівська Рада винесла рішення дати Орлику рекомендаційні листи до європейських володарів (26 серпня 1720 р.). 2 вересня король підписав такі листи до австрійського імператора, англійського короля. Генеральних Штатів Голландії, французького та іспанського королів, султана та кримського хана. Всі листи були типовими. Зберігся оригінал листа шведського короля Фрідріха І до імператора Карла VI з проханням дати притулок "козацькому запорозькому гетьману... і генералу" Пилипу Орлику, який їде до Польщі (Бреслава) і має намір при допомозі Порти повернутися в Україну (2 вересня 1720 р.). Цю мету переслідувало і анонімно видане Орликом тоді ж "Пропам'ятне письмо про те як могутність царя небезпечна для Європи".

В останнім листі до короля від 10 жовтня Орлик відкривав свої подальші плани: їхати через Англію та Угорщину на Схід. А Фрідріх І вручив гетьману свого листа до запорожців, де обіцяв свою протекцію і закликав коритися Орлику.

10 жовтня 1720 року Орлик мав покинути Швецію, але через відсутність коней виїхав з Стокгольму в день свого покровителя св. Филипа 11 жовтня. У Бобрах зустрів свою сім'ю і 24 жовтня вже був у портовому місті Карльсгамн. 29 жовтня корабель з гетьманом вирушив у плавання, але через шторм за три дні повернувся. То було поганою ознакою. "Кінець одного нещастя стає отупінню до другого, і не знаю, коли Бог положить їм край". Лише 2 листопада Орлик знову вирушив у плавання. Разом із сином Григором він планував зустрітися у Ганновері з англійським королем Георгом з метою "захисту прав Козацької нації". 6 листопада подорожні висіли на острові Рюген. 15 листопада в Гратсвальді Орлик оглянув академію, розмовляв з професорами. Тут він розлучився з дружиною та дітьми, що відправилися у Бреслав, а сам з сином через Росток (Мекленбург) і Люнебург поїхав до Ганноверу. 9 грудня гетьман мав аудієнцію в українській справі у ганноверського міністра графа Бернсдорфа. Однак ця справа була марною: англійський король і його ганноверський дорадник втратили політичну вагу і самі радили Швеції замиритися з Росією. 20 грудня Орлик все ж надіслав листа англійському королеві з проханням підтримати його акцію перед урядом Порти і виділити на це якісь кошти. В Ганновері гетьман дізнався про наглий арешт у Варшаві князем Долгоруким брата його дружини Герцика. Це примусило Орлика бути обережнішим і їхати через Брауншвейг та Тюрінген до Праги, куди гетьман прибув на новий 1721 рік. Допитливий Орлик оглянув місцеві святині, особливо зацікавився бібліотекою августинів і кам'яним ставком на місці, де "розкрилася була земля і пожерла чеську королеву, яка їхала у кареті, за те, що була поганкою і переслідувала строго християнство". Тим часом, російський посол у Відні знову вимагав видачі Орлика. Це прискорило його від'їзд. Пізніше гетьман звідомляв шведський двір, що пастку для нього готувала дружина Войнаровського, "женщина, позбавлена всякого сорому і честі, хотячи ціною моєї загуби вернути волю своєму чоловікові". Це вона повідомила, які листи і до кого видав Орлику шведський король та маршрут його подорожі на Схід для підняття нової війни проти царя. Молодший Ягужинський був посланий у Гамбург для арешту гетьмана, однак це зробити не вдалося.

Сімнадцятий день січня 1721 року застав Орлика вже в Бреславі, він зустрівся з родиною й отримав повідомлення, що ні лист шведського короля, ні його особисте послання імператору Карлу VI не були передані. Це збентежило гетьмана і довело до депресії. Однак саме в Бреславін він зустрів представника другої гілки Орликів, з яким бесідував про спільну генеалогію.

Тим часом у Бреслав до президента цісарської палати Найгарда надійшла реляція від російського посла у Відні, в якій повідомлялося, що "зрадник" Орлик з сім'єю направляється на Схід, "щоб викликати там війну проти нашого найяснішого монарха". Посол просив заарештувати Орлика в Бреславі, або під якимось приводом затримати, за що цар "покаже особливі знаки вдячності". Але барон Найдгард повідомив цього листа барону Орлику, останній 18 березня показав його гетьману й допоміг переховатися за вісім миль від міста. Одночасно барон Орлик написав листа канцлеру, де нагадував заслуги перед імперією свого дому і просив локровительства своєму родичеві.

Молодий Ягужинський вночі здійснив напад на міський дім, де жила сім'я Орлика, але господар не відчинив брами. Наступного дня родич прилаштував дружину гетьмана в один монастир, а доньок — у другий, двох синів — переховали єзуїти.

Однак незабаром надійшов імператорський указ, щоб сім'я Орлика покинула австрійські володіння. Родина залишилася у Бреславі в монастирях, Григора зачислили лейтенантом саксонської гвардії, "А я, — писав гетьман, — не маючи сталого місця, де б міг приклонити голову, став позорищем світові і людям, переїжджаючи з місця на місце, для безпечності під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця і терплю страшну нужду, котра не дозволяє мені удатися в подорож на схід і особливо до хана". Орлик почув про мирні переговори між Швецією та Росією і занепокоєно запитував у шведських достойників, чого йому чекати і "щоб в мировім трактаті не була забута і моя особа".

А вже Ягужинський "порушив небо і землю, щоб через платних шпигунів вислідити мене і мої кроки", — писав гетьман. Посланець царя почав підкидати листи у монастир до старшої доньки Орлика, щоб вияснити місцеперебування батька. Це йому не вдалося. Але гетьмана чекало нове лихо, — помер його улюблений молодший син Яків. В одному з листів до Швеції Орлик з розпукою писав:

"Невиліковний біль мого пригніченого духу... проймає цілу мою істоту і перевищує всі нещастя", він породжений смертю "мого улюбленого сина Якова, єдиної моєї потіхи, хоч наймолодшого віком, але найбільшого надіями і виглядами десятилітнього хлопця рідкої і дивної вдачі... Ся невіджалувана страта мучить мене такими внутрішніми болями, що нічого вже для себе не хочу, навіть життя. Нехай таке омине й духи небесні!".

Біда не ходить одна. Знову насунулася повна нужда, від якої могла загинути без допомоги вся родина. І саме в цей скрутний момент гетьман мав покинути сім'ю заради збереження себе, свого імені як символа української ідеї. На прихисток у цісарських володіннях імператор відмовив, і Орлик змушений був негайно виїхати до Ченстохова, а звідти, поклонившись чудотворному образу Богородиці, податися до Кракова. 21 квітня він оселився у скромному готелі й пішов оглядати знаменитий Вавель та Орляківську каплицю в домініканській церкві. У своєму щоденнику від 3 травня гетьман записав:

"Був я в академічній бібліотеці, подався я до церкви св. Трійці отців Домініканів, тут навідав я найперше гріб св. Яцка у каплиці, опісля шукав межи різними надгрібками гробу мого предка Станіслава Орлика; знайшов його по правім боці в окремій каплиці, де вибито з мармуру його і його жони особу; він у зброї з бородою по-старосвітськи, а зверху над ним така епітафія: "Генерал кн. Станіслав Орлик де Лазіска, предводитель військ, управитель руських областей, що помер року Божого 1559, 6 січня, проживши 50 літ". На склепінні сеї каплиці ..наш батьківський герб при самому М. Орлику і на верху статуї вибитий з мармуру. Ся каплиця називається "Орліковіана".

В Кракові Орлик перебував аж до 27 лютого 1722 року. Тут він розвинув широку агітацію й інтенсивне листування з Віднем, Дрезденом, Варшавою, Бреславом, писав у Швецію, Крим, на Січ. Відозву до запорожців відправлено 22 квітня 1721 року (її повіз Нахимовський). Гетьман писав про коаліцію п'яти європейських держав, які допоможуть у визволенні України; обіцяв надіслати гроші й клейноди. Орлик просив і застерігав, щоб козацтво "на жаднуе Московские прелести й не подлинное надеяние ушей своих не преклоняли й сердце своє мужественное от оних отвращали", бо тим "народ весь погубили (б), в вечную неволю... себе самих отдали й перед целым светом недостаток свой показали".

Орлик не сидів на місці.

Очікуючи на відповіді, він оглядав околиці Кракова, відвідував бібліотеки, академічні диспути, наносив численні візити, вів переговори — особливо з секретарем краківської єпископської капітули ксьондзом Ванєвським. Щодня бував у костьолі й слухав служби божі. 8 травня у Кракові гетьман отримав печального листа від доньки Анастасії про хворобу улюбленого сина Якова, а 12 травня — звістку про його смерть. Пізніше син Михайло повідомив батька про її причину. Орлик занотував у щоденнику: "Причиною смерті Якубка був безбожний прецептор, він дав йому ліки — хліб з сіркою і з бобковим листям та велів натопити в печі; сидячи при нім зачадив собі голову і з гаряча набув болю голови, великих віддавань, опісля падачки".

Інші звістки також не віщували нічого приємного. 2 червня з Стокгольму надійшов слізний лист від Івана Герцика, який ніяк не міг вибратися з Швеції і просив поради та допомоги. Затим стало відомо, що шведи таки випровадили Герцика, але в повній нужді, "при жебраннім хлібі і грошах". 23 червня дружина повідомила Пилипа, що їхні доньки — Анна, Марія і Грита стали католичками і служили у шведських лютеран. Вася (Варвара) і Маруся ж виховувалися в монастирі Уршулянок.

В цих страшних умовах розпорошення і погибелі сім'ї, в умовах повної мовчанки можновладців Європи, козаків і України, никаючи без притулку та політичної перспективи по світу, гетьман Пилип Орлик відважився на відчайдушний крок — проситися на Батьківщину. Свої спроби пом'якшити царя Петра він описав у листі до Стефана Яворського: "Токмо над нещастем своим уболеваю, что я един одержен есмь от лица помазанника Божия, изгнание с фа-милиею моєю стражду, не имея града пребывающаго. Старалемся о милосердий царского величества через святейшого патриарху Иерусалимского, через блаженння памяти господаря й воєводу Мултанского, Константина, через Кон-стантина й Михайла Кантакузинов, но в том моем стараню, суетние мои были труди". Влітку 1721, "отчався в людской помощи, всякие надежды единаго ходатая Богу и человеком царя царствующих, Христа Господа" покладаючи, Орлик звернувся за допомогою до свого вчителя, тоді вже митрополита і намісника патріаршого престолу Стефана Яворського: "А вашей святыни покорно прошу, аще можеши, помози мне по древней своей милости и отческой любве, которой себе навсегда вручаю".

На знак своєї лояльності Орлик докладав також лист Мазепи до Петра І про інтриги Лєщинського та лист останнього до Мазепи 1707 року, які передав йому гетьман вже в таборі шведського короля. Все це було явно не те, чого чекав двір. Адже в Орлика втаємничувалася частина архіву Мазепи, де була унікальна інформація про все і всіх. Натомість — лише два листи про колишні зв'язки колишніх противників...

25 серпня Орлика повідомили, що цар відмовився надати йому амністію, а московські агенти викреслили його ім'я з раніше складеної умови про амністованих. Орлик не втрачав надії й через голштинського посла Штенфліхта передав Петру І пункти угоди з Росією. 21 вересня прсол відповів, що надії дуже мало. Затим Штенфліхт у жовтні повідомив про заключення миру між Росією і Швецією, в якому не вдалося захистити інтереси Орлика.

12 січня 1722 року Штенфліхт сповістив Орлика, ніби цар усе ж погоджується на помилування, але з умовою, що той житиме на Україні під владою царя. Альфред Єнсен, один з бібліографів гетьмана, писав: "З сього таки нічого не вийшло, а було се, мабуть, для Орлика чи не найліпше".

Тяжко погодитися з цією думкою. Після повернення Орлика чекала якщо не в'язниця, то Сибір, як і всіх інших "мазепинців", кого цар спершу начебто помилував.

Становище Орлика ускладнювалося з дня на день, особлива скрутність — фінанси. Дружина з дітьми сиділа у Бреславі і мала борг у 800 талярів. Лише завдяки дотації, сплативши кредиторам, вона змогла 13 лютого приїхати з Дрездена в Краків. Ксьондз Ванєвський допоміг примістити дружину у Францисканський, а чотирьох доньок у Бернардинський монастир з річною платою по 200—150 талярів за кожну.

Побачивши неможливість знайти підтримку своїм планам серед можновладців Європи та після невдалої спроби повернутися на Батьківщину з гарантіями недоторканості й повної амністії. Орлик знову звертається до Туреччини і Криму.

В працях істориків України XIX ст. (Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича) утвердилася думка, ніби після Ніштадського миру Швеції і Росії Пилип Орлик поїхав до Франції, звідти вимагав 20 тис. крб. за давні документи і привілеї, "по временам беспокоил оттуда Малороссию безрассуднымн требованиями й окончил жизнь забытий соотечественниками". Це була чергова легенда, витворена ще автором "Истории Русов". Насправді ж усе було не так. Орлик, очевидно, ніколи не був у Франції. Залишивши Швецію, він вирушив до Царграду. В дорозі отримав доброго листа від запорожців, датованого 20 грудня 1721 року. Кошовий Іван Мочульський від імені козаків повідомляв, що вони чекають гетьмана "радостним сердцем, як дети отца, вельможность вашу пана нашего милостивого". Козацтво сумує, обернулося "в плач й неутолимую печаль" через звістку про смерть Карла XII — "оборонци нашого милостивого, з которым подобно и надея наша о визволеню отчизни нашой от тяжкого ярма московского умерла". Король міг визволити Україну, пам'ятаючи як козаки його врятували, та всі інші їхні заслуги. Тепер же запорожці чекали приїзду гетьмана і неодноразово збиралися йому написати. Цього бажав і хан, який запропонував написати Орлику "жебн там даремне в Швеции не сидел, лечь як найскорей до нас і до вас поспишал, а ми з ним порадившися можем при помощи божей и вам и очизне вашей доброе учинити". Козаки нагадували гетьману його присягу "старане по(ло)жити о висвобоженю очизны нашей от ярма московского" і просили якнайшвидше до них прибути, бо "все мы з целым народом, отцами и братиею нашею, тилко на велможность вашу найбарзей теперь" сподіваються. Гетьмана чекає вся Україна: "Обще на Украйне все о велможности вашей говорят тие слова: коли наш орел вилетить и нас от того лиха визволит". Козаки повідомляли, що за рахунок втікачів вони поповнили військо до 30 тис. і слізно просили "іменем целой очизны нашей" якнайшвидше прибути й очолити боротьбу.

16/27 лютого 1722 р., попрощавшись з родиною, гетьман покинув Краків. 1 березня він був уже в Ланцуті в князя Любомирського. Затим через Бохню, Щепанів, Тарнів, Ряшів, Переворськ по Галицькій Україні 8 березня Орлик дістався до Ярослава. Звідси розіслав листи до чернігівського ловчого Дуніна-Борковського, до Нахимовського, дружини та ін. У Яворові Орлик хотів нанести візит маршалу великому коронному Мнішку, але побоявся розголосу й подався на Любінь, Комарно, Ходорів. 17 березня Орлик був у Галичі, де на суди зібралося багато шляхти. Тут Пилипа мало не викрили, бо він несподівано зустрів покойового київського воєводи Потоцького, пана Нертовського. 18 березня в Гринові під Станіславом Орлик стрівся із Зеленським, ректором Станіславських єзуїтів, з яким мав справу ще до Мазепи. Потім вирушив на Покуття.

Це було його останнє перебування на українській землі, однак Орлик не знав цього.

21 березня він був на молдавському кордоні над Черемошем, а 25 березня під Хотином. Турки прийняли Орлика негостинно. Сераскир зажадав, щоб Орлик повернувся туди, звідки приїхав. До Царграду його не пустили, щоб не мати неприємностей з Росією, з якою 5/16 листопада 1720 року був заключений "вічний мир". Гетьман потрапив у пастку, з якої довго не міг вирватися. Спочатку його затримав хотинський паша. Твердять, що того підкупили і він мав видати гетьмана царським посланцям, але 25 травня з наказу великого візира змушений був звільнити Орлика.

Місцеперебування гетьману було призначено в Салоніках. По дорозі 10—14 червня гетьман був у Галаці й відвідав могилу Мазепи. Ці відвідини викликали спогади, тяжкі роздуми і муки сумління. В щоденнику зберігся запис:

"Увечері був я в церкві св. Юрія і навідав гріб небіжчика Мазепи, помолився за його душу і замовив молебень за усопших, жалуючи, що такий чоловік не міг мати почесного похорону. Вийшовши з церкви, стояли ми короткий час над Дунаєм... Тої ночі не спав зовсім, або мало, що задля бліх".

Подальший шлях лежав повз "ров Траяна", Чингер, Ямбул. У дорозі Орлик читав "Телемаха" липня гетьман здобувся до Філіпополя, де "усі говорять слов'янською мовою, більше по-сербськи ніж по-болгарськи". Тут Орлик зустрів молодого ченця, якого татари вивезли з України ще дитиною. То була згадка про тяжку долю батьківщини і її людності. Демотика нагадала Орлику "калабалик" і переселення сюди Карла XII. Заночували в замку на горі, але каді дивився на Орлика з підозрою і не дозволив без конвою оглянути унікальний міст із 360 склепінь. Після Кавали (Христианополя) був Превешт, де в місцевого попа гетьман розмовляв з жінкою-полтавкою, яку вивезли татари, продали туркові і той бив її, пік залізом груди і пальці на ногах, щоб прийняла магометанство. Затим почергово її купували єврей, грецький купець, нарешті — піп. То був зойк України. В образі Топчі-баші надибав Орлик Павла — литвина з Вільни, який жив на Україні, служив у Палія, був захоплений турками і, прийнявши іслам, все ж мріяв про рідний край. У Сересі (Македонія) зустрів Орлик невільницю з Слобожанщини, яка старцювала з сином, щоб викупитись. Тяжким каменем лягали на серце гетьмана всі ці зустрічі.

Нарешті, 8 грудня Орлик прибув у Салоніки, де доля призначила йому пробути цілих дванадцять років.

Дні тяглися за днями, затим місяці, роки. Орлик нудився в турецькій клітці. Тяжкий моральний стан призвів до фізичного виснаження. 1 лютого 1723 р. стався перший серйозний симптом: за читанням французької книги гетьман несподівано втратив свідомість. Він сприйняв це як попередження про швидке розлучення з життям. Болі в голові стали постійними. На лихо, одного дня у двір Орлика прилетіла сова і зачала кричати. На Україні це мало лише одне традиційне пояснення. У своєму щоденнику гетьман відзначив: "Се зловіща птиця, — вона віщує недобре. Боже, заховай мене у твоїм великім милосерді перед своєю страшною карою!" Провіщання не було намарним. У Салоніках почалася пошесть, заразилися і люди в будинку, де жив Орлик, та, на щастя, цього разу смерть поминула його.

Недобрі вісті надходили й із України. 24 березня 1723 року Орлик дізнався про смерть гетьмана Івана Скоропадського, якого все ж поважав і мав за приятеля, 27 травня він занотував у щоденнику: "Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любимий мій приятель". Затим у жовтні якийсь монах повідомив про трагедію Полуботка, що їздив до царя добиватися вольностей і був заарештований. Ця звістка викликала сумну замітку в щоденнику: "Нема вже гетьмана на Україні; Москва панує у всіх городах". Це було не випадкове слово. Як повідомляв чернігівський архієрей псковському, Орлик листувався з Полуботком. І хоч ці дані більше нічим не доведені, саме поєднання в людському поголосі імен двох борців за національну ідею є символічним.

До всього приєднувалося ще й особисте — втрата сімейних зв'язків. Орлик дуже переживав перерву в стосунках із донькою Анастасією, що стала дружиною шведського генерала Штенфліхта. З того часу вона майже не писала батькові. Відчай у словах його листів волав до доньки, благав, просив... Наведемо один із найвразливіших листів гетьмана (від 8 лютого 1726 р.): "Моя дорога дочко! Тому що всі мої листи, які досі писав по-польськи, ти нехтуєш і вони не змогли перервати твого глибокого мовчання, що ховаєш так довго, не відповідаючи нічого і не бажаючи полегшити хоч частинно мою жагучу скорб, в якій я примушений животіти і страждати в мойому сумному вигнанні — не маючи змоги ні тебе бачити, ні мати з твого боку якусь утіху, я роблю ще одну спробу написати Тобі, по-французьки. Може бути, Ти все ж згадаєш, що я Твій батько, не дивлячись на Твій шлюб, який не може позбавити мене права зробити Тобі справедливий докір відносно Твойого нечемного непослуху... Невже Тобі не соромно так поводитися зі мною? Чи Ти думаєш, що це добре? Ні, ні, дочко моя, повір мені — я Тобі кажу це, бажаючи добра, що небезпечно для Твого вічного спасення ображати і по-гордити нещасним батьком, котрий страждає за відданість справедливій Справі!".

Здавалося, повний відчай оволодів Орликом, він занепав духом, тіло його ослабло і настав кінець довгій боротьбі. Та ні, знову знайшлися сили. Козацька нація і Україна зобов'язували, ідея кликала до боротьби. 18 березня 1725 року Орлик звернувся з новим полум'яним зверненням до запорожців, закликаючи бути твердими, не стратити волі і незалежності та чекати свого гетьмана. Потому він написав до англійського короля з проханням протекції у боротьбі козацької нації за свободу.

Помер Петро І, і стало можливим знову протягнути тонку нитку між еміграцією і царським двором. У лютому 1726 року посередником між ними виступив австрійський посол у Царграді Д'їрлінг. Поширився поголос, що Катерина І нібито не проти повернути еміграцію і навіть відновити Орлика на гетьманському уряді. Але це були лише розмови, що згодом припинилися, а зі смертю імператриці й зовсім заглохли.

Орлик продовжував шукати шлях на Україну. Він часто згадував про неї, її славну історію. В щоденнику гетьмана, наприклад, записано, що 11 травня він "мав розмову з митрополитом про стародавні часи на Україні".

Політична ситуація в Європі знову змінилась. Проти Росії почала боротьбу найбільш впливова на той час французька дипломатія. Король Людовік XVI одружився з донькою колишнього союзника Мазепи, претендента на польський престол Станіслава Лєщінського. Виникла потреба здобути для останнього корону і в цій ситуації знову згадали про Орлика та козаків. Гетьман повідомляв французького урядовця Блянка (2 серпня 1726 р.), що "Козацька нація може підтримати ганноверську коаліцію проти царя (Франція, Англія, Голландія, Данія, Прусія — В. У.) і лише чекає слушної можливості, щоб скинути ярмо". Запорожці можуть дати шістдесят тисяч війська. "Як тільки на Україні зачнеться рух, запорожці потроюються в кількості й вони доб'ються вільності України, чого б це не коштувало". Невдовзі Орлик написав Станіславу Лєщінському, потвердивши, що "без спокою на Україні жодного миру не буде". Гетьман просив французького короля дати диплом про протекцію над Україною, а він "опублікує цей диплом козацькою мовою". Затим, згідно плану гетьмана, на французькому кораблі він з Салонік через Ліворно і Хотин добереться до Бугу й очолить запорожців. 27 жовтня Орлик отримав відповідь французько-о посла, що англійський і французький двори "дуже серйозно поставились до його справи". Справді, гетьману була надана грошова допомога і під тиском французького посла Порта поліпшила умови його утримання. В Орлику знову побачили потребу — як силі, що могла повести боротьбу з царатом у самій імперії.

Однак, плани гетьмана знову порушилися. Влітку 1728 року розпочалися засідання мирового конгресу в Суасоні, які тривали аж два роки. Розуміючи, що в цій ситуації з Росією ніхто не воюватиме, Орлик вирішив заявити українську справу на самому конгресі. Гетьман подав на конгрес свій меморандум (13 серпня 1728 р.). В ньому вимагалося, щоб російські представники на Суасонському конгресі підтвердили відновлення угоди 1654 року між царем та Україною. Це була добровільна протекція з обіцянкою про непорушення законів та вольностей козацьких. Однак угоду порушила російська сторона, накинувши, всупереч міжнародному праву, ярмо на козацьку націю. Цар увів на Україну свої війська та адміністрацію, "аби жорстоко гнітити народ", старшина скарана, заслана, вигнана, замінена росіянами, молдаванами, сербами; тридцять тисяч козаків відправлено будувати канал на Ладозі та до Персії, "де їх годували борошном, змішаним з каменюками". Орлик з болем писав у меморандумі: "Колись квітуча Україна нині мертва, ніби буревій пройшов по ній, населення у жаху тікає на Січ — початок і пень українського народу та захист України..." Тепер на Конгресі Росія повинна була потвердити свої обов'язки і це мало забезпечити міжнародні гарантії вольностей України.

В меморандумі до шведського уряду (5 червня 1728 р.) Орлик пропонував поставити на Конгресі вимогу, щоб цар згодився на перевіз Орлика до польської України як правлячого гетьмана; на випадок відмови цар мав дати згоду на повернення Орлика на Лівобережжя і надання йому там маєтків та посади товариша гетьмана, після смерті якого (Данила Апостола) гетьманом мав стати Орлик. В окремому документі Пилип розвивав ідею осідку на Правобережжі в королівських володіннях. Запорозьке військо під владою гетьмана нестиме безплатну службу на користь Речі Посполитої, а гетьман безпосередньо підкоряється королю і республіці. При цьому шляхетські маєтності на Правобережжі мають залишатися непорушними.

Це — дві зовсім різні програми — повинні були обстоювати на Суасонському конгресі шведські й французькі дипломати.

Французькі дипломати, які грали провідну роль на конгресі, спробували, можливо, не офіційно, в кулуарах порушити справу Орлика (чотири розмови кардинала Флері), однак російський посол Олександр Головкін відхилив дане питання, заявивши, що Україна спокійна, в ній знову призначено гетьмана, а Орлик — бунтар і спільник Мазепи, проте його можна амністувати. Французькі й шведські дипломати (сам кардинал Флері та барон Гедда) радили Пилипу скористатися з цієї обставини. Орлик відмовився, він не вірив обіцянкам Головкіна і заявив: "Московські міністри з споконвіків були найбільш підозрілі цілому світові, до їх слів не можна мати жодного довір'я і не можна чекати від них ні доброї волі, ні правди".

Все ж, як вважають, щодо свого повернення та відновлення угоди 1654 року гетьман почав ще в травні 1727 року якісь переговори з Російським урядом. Катерина І давала надії, однак померла саме тоді, коли мала підписати відповідні документи. Потім цій справі перешкодив Меншиков, який сприяв обранню гетьманом Данила Апостола. Опала всесильного регента вже не могла змінити нічого. З цього приводу Орлик записав у щоденнику: "Так той, хто руйнує дім сусіда, буде знищений під цими руїнами".

І знову хвиля долі відкотилася назад. Орлик сидів у Салоніках. На нього зробив донос місцевий мулла і довелося давати якісь пояснення, терпіти приниження. Гетьмана звинуватили в таємних зв'язках з ворожою Порті Австрією. Були перлюстрові його листи.

Зв'язки Орлика з імператором насправді існували. Через австрійську дипломатію він вів переговори з Петербургом. Щоб зацікавити імператора у своїй справі, гетьман висунув перед австрійським двором фантастичний проект покатоличення України.

З метою впливу на імператора, Орлик одночасно налагоджує стосунки з папою Климентом XI через претендента на англійську корону Якова Едуарда Стюарта, який жив тоді в Римі і обіцяв допомогти в переговорах з папою та Венецією. Через єзуїтів знайдено вихід на впливового асистента ордена єзуїтів у Франції Галіфе, до нього Орлик звернувся з маніфестом (5 серпня 1727 р.), прохаючи протекції Святого Престолу та даючи щедрі обіцянки щодо поширення католицтва на Україні. Галіфе зробив протекцію Орлику перед кардиналом Альбані, державним секретарем у Римі. Гетьман звернувся до нього листовно (18 лютого 1728 р.), кілька разів писав самому папі, запевнюючи, що вирішення справи України лежить в інтересах католицької церкви. Щоб зробити це твердження переконливим, Орлик у руслі початої дипломатичної гри розвинув план покатоличення України. Він пропонував іншу методу, ніж, її вживала Польща — не насильство, а викриття перед людністю помилок і єресей сучасного грецького православ'я. Орлик пропонував курії добитися від імператора повернення йому Лівобережжя, а від польського короля — Правобережжя, і тоді він швидко наверне Україну до католицтва. В листі до патера Кашода (єзуїта-місіонера в Константинополі) Орлик висував план покатоличення всієї Російської імперії, якщо йому допоможуть стати вихователем спадкоємця царського престолу 10-річного Петра II.

Подібні проекти навіть у Римі могли викликати лише посмішку. Один з римських діячів назвав їх "скарбезною химерою". Ці дії Орлика, досить досвідченого і мислячого дипломата, мабуть, були відчайдушною спробою людини, яка сидить у в'язниці і ладна бити в усі дзвони для вирішення своєї справи. Отже, Орлик намагався налагодити зв'язки і вести дипломатичну гру навіть з Австрією, Росією, Римом. Це не могло не викликати підозри у турків, доносів і висліджувань. В щоденнику гетьман записав (1728 р.) вбивче: "Язик донощика не менш небезпечний, ніж язик гадюки; у обох захована отрута... Гроші панують понад усім; через них вороги жорстокі, через них друзі віроломні, через них зрада та підлість підглядають чесну людину на кожному кроці; краще померти бідним, ніж віддати своє життя під владу цих грошей". Подібні обставини навіювали сумні роздуми, рефлексії. 15 квітня 1728 року Орлик з сумом згадав, що того дня був обраний гетьманом у Бендерах. Того дня він молився, щоб "визволитися від сеї проклятої турецької протекції, і бути виведеним з сього краю, як в Єгипту або Вавілона". Затим 2 жовтня був день пам'яті по Мазепі і Орлик молився, щоб йому "Бог з великого свого милосердя простив усі гріхи".

Тим часом після безрезультатного Суасонського конгресу Франція знову почала підготовку акції задля елекції Станіслава Лєщінського. Останньому нагадали про Орлика та його останній лист (14 жовтня 1728 р.), де гетьман писав: "Моє Запорозьке Військо щодня побільшується. Не лише з України, але й з Слобід Московських козаки, втікаючи з суворого гніту, збираються на Запорожжя, як на своєму захисті. Грецький єпископ, Суфраган Солунського Митрополита, був у Січі Запорозькій, і оповідав мені, що в усьому війську, що його хоробрість він не міг доволі нахвалити, почувається плач, стогін і глибокий жаль, що мене не мають там довгий час, не бачать мене, не знають нічого про моє здоров'я, яке щоденно приходить в упадок через тутешнє повітря, що його навіть тутешні мешканці тяжко переносять. Все моє життя тут повне горя, а від'їзду в інше місце не можу осягнути від Порти". Лєщінський 8 лютого 1729 року відіслав гетьману листа, де обіцяв: "Я зберіг назавжди приязнь до Вашої славетної особи. Я переконаю тутешній двір і його союзників, наскільки Ви можете бути корисним для спільних інтересів. Нехай Господь Бог допоможе мені виявити Вам усю свою любов".

Справа Орлика знову зрушила з місця. Франція не випускала з своїх розрахунків можливості залучення до польського питання. Посол у Константинополі маркіз де Вілєнев отримав завдання дізнатися все про гетьмана і зав'язувати стосунки. 28 травня 1729 року він повідомляв у Париж, що Орлик знаходиться в Салоніках, де турки тримають його на вимогу Росії, його утримання складає 5 піастрів щоденно. Зібравши всю необхідну інформацію, Вілєнев 5 жовтня почав листування з гетьманом. У відповідь Орлик повідомив (24 жовтня) про своє непевне положення, інтернацію з порушенням міжнародного права, про "сумну долю мого народу й армії запорозької", яку хоче повернути під свою владу російський двір. Стотисячний народ — "роздратований московитами, вся козацька нація чекає лише хвилини, щоб повстати проти тиранського ярма московитів". Він рвався в Україну і просив допомогти в цьому. Все це давало можливіть французькому дипломату де Монті характеризувати Орлика як дуже цінну своїми антиросійськими настроями та авторитетом серед козаків людину. Він писав (І.IX.1729): "Ми знаємо гетьмана як людину великої ворожнечі до московитів, розумну і відважну, дуже поважану й люблену на Україні між козаками, у яких цар відібрав майже всі їх давніші вольності. Але козаки... тільки й шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів і повернути свою давнішу вільність. Це бажання і настрій такий міцний на Україні, що при сприятливих умовинах козаки обрали би гетьмана Орлика своїм вождем, особливо, як його піддержать ганноверські аліянти6 і визнає Оттоманська Порта".

Ставка Франції на Орлика зростала з посиленням підготовки до боротьби за польську корону для Станіслава Лєщінського. Цьому сприяла також дипломатична місія в Європі сила гетьмана Григора Орлика. Цей юнак на довгі роки стане опорою батька, гідно продовжить його лінію в боротьбі за національну ідею. Маючи унікальні здібності й дипломатичний хист, він зможе вдало користатися політичною ситуацією для пропаганди української справи та особи батька. Саме завдяки Григору запертий в Салоніках Пилип Орлик буде постійно тримати руку на пульсі політичного життя Європи, нагадувати про себе Україні, вдало користатися міждержавною боротьбою та суперництвом, позбудеться політичних хитань та комбінацій і вестиме сталу лінію опори на антимосковські настрої Франції, Лєщінського, Туреччини, Криму, Швеції. Зовні це виглядатиме як метання емігрантського кораблика в стихії дипломатичних хвиль, що кидають його куди захочуть. Однак насправді Орлики спрямовували корабль української справи в кожний конкретний момент лише на ті хвилі, які могли сприяти Україні.

28 жовтня 1729 року на таємній раді у французького посла у Варшаві де Монті в присутності шведського посла Цюрліха, примаса Польщі Теодора Потоцького, коронного гетьмана і київського воєводи Йосифа Потоцького та 27-річного Григора Орлика було вирішено долучити до справи Станіслава Лєщінського запорозьке військо з Пилипом Орликом. Зірка гетьмана знову зійшла на європейському горизонті. Григор негайно виїхав до Парижу, де зміг буквально зачарувати всіх і особливо міністра закордонних справ Шовелена. Українська справа в Парижі постала на нову сходинку і цілком серйозно. Станіслав Лещінський, що на той час теж проживав у Франції, звернувся до гетьмана 29 березня 1730 року з листом, в якому обіцяв усіляку допомогу й підтримку завдяки впливу на Людовика: "Позатим зроблю все, що буде залежати від мене, щодо цього можеш ВШМП бути певний і шукатиму всіляких нагод, щоб доказати, з якою я пошаною та прихильністю ставлюся до Тебе ВШМПане".

Тим часом Григор Орлик з інструкціями французького двору вирушив до Туреччини. Посол Вілєнев активно домагався від Порти поліпшення умов життя гетьмана та дозволу на виїзд його до кордонів України. Все це було безперечним успіхом дипломатії Орликів і значною мірою — діяльності Григора. Пилип добре розумів, яким дарунком долі був для нього син: "За те я дякую моєму Богу, що з ласки Своєї мене благословив таким нащадком, в якому і по смерті буду продовжувати життя".

Гетьман зустрів сина, який їхав до Царграду під прибраним ім'ям, 16 травня 1730 року після дев'яти літ розлуки. "У своєму засмученому серці, — нотував він у щоденнику, — відчув я таку радість, яку один лише один Господь Бог, що знає серця та почування, може зрозуміти, а я сам ніякими словами не в силі тут висловити..." Це писав батько. Як звикли ми сухо описувати життя політичних діячів, не бачити в них простих людей з їхніми почуттями, болями й скорботами. Орлик сам дав нам до рук автопортрет людини, полишивши щоденник та листи, в яких він увесь. Цитуємо ці документи частково чи обширно, вони говорять самі за себе, краще за будь-якого інтерпретатора, і нехай читач не судить нас за це строго.

Від сина дізнався гетьман про смерть доньки Анастасії Штенфліхт, про вислання Войнаровського до Сибіру, про нужденний стан українських засланців у Росії та перебування Герцика в Москві. Але найціннішою була інформація про Запорожжя, її Орлик записав з уст сина докладно:

"Про моє Запорожське Військо казав мені, що хоч миргородський сліпий біс, дійсний ошуканець, волоський хлоп і тому нечесної совісті, ставши гетьманом (Данило Апостол — В. У.) присилав до Січі, намовляючи військо до підданства Москві, та запевнював, що йому виплатять за всі роки від того часу, коли військо перейшло на шведський бік, та обіцяв привернути всі, які тільки забажає, вольності. Одначе військо тримається під турецькою та ханською опікою".

Треба було діяти. Орлик пише листа до кримського хана Каплан-Гірея з проханням протекції запорожцям. Одночасно він готує латиною послання до великого візира, "пишучи його обережно, щоб не вразити яким-небудь словом цього варвара та не подати йому якого підозріння про себе, а найбільше вважаючи, щоб цьому боягузові та розніженому не натякнути на війну, якої він лякається та всякими способами оминає". В листі Орлик доводив необхідність свого переїзду до Бендер чи Хотина, "де дожидаючи слушного часу, я міг би втішити моє військо своїм поворотом, привести до порядку занедбану воєнну дисципліну, пригнічених на Україні підтримати в надії на визволення з-під московського ярма й передавати їм всіми таємничими способами мої поради".

Незабаром гетьману стало відомо, що візир дає дозвіл на його виїзд з Салонік, але до Очакова, далеко і від українців, і від поляків — до всіляких "каналій" у товариство. Натомість хан рекомендував осісти в Яссах. Орлик готується до виїзду і плекає плани нової війни з Росією та визволення України. Однак знову сталося несподіване. У вересні 1730 року в Константинополі відбувся переворот, повністю змінилася влада і замість старого султана Ахмета був проголошений його племінник Махмуд І, а візиром Топал Осман.

Вкотре вже руйнувалися всі плани Пилипа Орлика. Твердість духу і довготерпіння покидають його, приходить глибоке розчарування й усвідомлення безсилля. Підтримував та підбадьорював лише син Григор. В одному з листів він писав: "Подумайте добре, що нещастя не триватиме так довго, як досі тяглося, й мине ще трохи часу, я надіюся, що вийдемо з цієї недолі, правда врешті переможе всі перепони і ми знімемося на вищий ступінь щастя".

На пам'ять приходить попередник і вчитель — гетьман Іван Мазепа, його тріумф і трагедія, слава і забуття. 31 жовтня 1730 року Орлик замовляє відправу "за цю велику й шляхетну людину, якої ім'я буде славне на віки, бо він хотів визволити Козацький Народ з неволі та зробити його вельми могутнім і щасливим. Господь Бог рішив інакше..." Незбагненність промислу Божого приводить до думки про нужденність власної долі, приречення "у цьому Вавілоні й життя своє скінчити". Пилип Орлик плакав "на ріках Вавілону" над "тяжким нещастям батьківщини й своєї родини".

Однак Григор Орлик не припиняв своєї праці, перейнятої з батькових рук. З грудня 1731 року він подав меморіал французькому уряду, де настоював, що "інтерес Франції та її слава покликають її дати захист пригніченим націям, а чи можна знайти більш пригнічену націю, як Козацьку?.." Григор вказував, що згідно третього пункту Прутської угоди 1712 року Росія мала відмовитися від претензій щодо козацтва, натомість вона окупувала Україну й намагається підкорити запорожців. Усе це, крім порушення міжнародного права, є ще й не на користь Польщі та Порти. Швеції і Франції також вигідно ослабити Росію шляхом війни за козацьку націю. Григор, який ще дитиною полишив батьківщину, з запалом писав: "Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи": обраний гетьман, але лише для приручення запорожців, "бо Січ це є азіль і промінь для всеї Козацької нації". Коли це станеться — "не буде більше і гетьмана, і вся Україна стане рабинею Москви, навіть назва козаків буде знищена..." Григор заявляв, що вільнолюбива козацька нація лише чекає слушного часу для повстання. Тут можлива допомога хана за умови, що не повторяться грабунки і знущання 1711 року. Син гетьмана просив королівського листа до хана, щоб упевнити козаків, які сили стоять за татарською ордою. Це дозволить спростувати плітки, які розпускаються на Україні і в Європі, ніби Пилип Орлик хоче віддати всю землю бусурманам.

Меморіал вплинув на французький двір. У листі міністра Франца Шовелєна до великого візира майже повторювався текст меморандуму Григора: "Прутським трактатом Московія відмовилась від усіх претензій на Україну, а проте Україна залишилась під її владою. Козаки завжди були вільною нацією, що відомо Порті, яка не раз була в зносинах з козаками". А в інструкції Людовика XV Вілєневу (2 січня 1732) мовилося: "Беру близько до серця інтереси гетьмана Орлика і готовий допомогти йому в його сучасному становищі". Посол мав наказ добитися, щоб Порта допомогла Орлику зібрати армію. Король навіть дав листа до хана, де схвалював можливу війну з Росією і рекомендував Орлика. Григор прибув у Крим з цим листом, хан добився дозволу для гетьмана переміститися з Салонік, але знову відбулася зміна влади — змістили адепта Франції великого візира Топал Осман-пашу і Орлик залишився у "вавілонському полоні". Григор заспокоював батька, що ще не все втрачено, він продовжує вести допломатичні переговори: "Справа наша є справою справедливості, завдання моє величне й я готовий не тільки всім ризикувати, а навіть принести в пожертву моє життя для Вашої Екселенції, справжнього вождя нашої нації, про яку Ви розповідали мені стільки славетних речей".

У цей тяжкий для Орлика час до нього якийсь грек з України приносить вбивчу звістку, ніби там гетьмана вважають мертвим. Григор знову заспокоював батька, що це "московські брехні й грецьке віроломство, навмисне вигадані, щоб хвилювати Вас". Натомість син сповіщав, що в Смирні зустрівся з ніжинським греком, який заявив, ніби на Україні знають про перебування гетьмана за кордоном. "Я певний, — писав Григор, — що це оповідання відповідає цілковито дійсності, бо Козацька Нація після Господа Бога мусить покласти всі надії на Вас". У листопаді 1732 року Григор інкогніто побував на Кримській Січі, бачив там кошового Іванця і спитав про гетьмана. У відповідь він почув: "Ми й досі вважаємо його своїм вождем, і досі щодня в наших церквах моляться за нього, але не знаємо де він, і чи живе він ще... Не вірю я все ж, щоб гетьман Орлик помер, бо всі чутки йдуть від московських агентів!"

А 29 серпня 1732 року на прийомі у візира хана Алі-паші Григор детально оповідав історію гетьмана Пилипа Орлика від Полтави до останнього часу.

Король Людовик XV знову наполягав перед своєю дипломатією: "Я дуже цікавлюся долею і станом пана Орлика, вважаю корисним для інтересів Франції підтримати нана Орлика в його правах, які він отримав, будучи гетьманом України... Треба, щоб Порта допомогла гетьманові Орликові зібрати біля себе свою націю, таку велику й хоробру, щоб вона могла скинути московське панування".

Треба "допомогти Орлику стати на чолі свого війська і зібрати під свої прапори свою націю в такій кількості, як зможе". Посол Вілєнев доклав усіх зусиль і 3 квітня 1733 року в Царграді у великого візира відбулася таємна нарада, на яку інкогніто прибув і Пилип Орлик. Йшлося про нову війну з Росією і відправку гетьмана до запорожців.

Українську справу посунули події в Польщі, де 12 вересня 1733 року королем був проголошений Станіслав Лєщінський, що означало війну з Росією. Виникла потреба в допомозі козаків на чолі з Орликом. Вілєнев писав міністру Флері, що майже добився переміщення Орлика до кордонів України. Все було цілком зрозуміло і не переслідувало благородної мети — визволення України. Гетьман потрібен був для розриву союзу Росії з Австрією та ослаблення її натиску на Польщу. Для цього "негайно потрібна диверсія (наступ — В. У.) запорожців на Україні, де населення ще не забуло повстання гетьмана Мазепи".

Так думали французькі дипломати, а Орлик бачив зручну можливіть спробувати ще раз обстояти українську справу. В лютому 1734 року гетьман нарешті виїхав з Салонік до Каушан, у ставку хана. Про це відразу дізналися в Петербурзі. Резидент в Парижі повідомив, що Пилип Орлик перебуває з ханом в Бендерах і знову проголошений гетьманом. Неплюєв вимагав заприсягти запорожців, бо саме до них послали Орлика з сином. Коли гетьман їхав до свого війська, воно вже приймало присягу цареві. 22 квітня 1734 року Пилип Орлик, окрилений і повний сподівань на давно очікувану годину, прибув до Бендер, але тут його чекав страшний удар. Стало відомо про перехід козаків з Кам'янської Січі на Базавлук і присягу на ім'я цариці.

Орлик усе ж знайшов у собі сили того ж дня написати свій проникливий і хвилюючий маніфест до запорожців. Він був відправлений 23 квітня ст. ст. (або на початку травня, як вважав І. Борщак). Гетьман картав запорожців, що дали себе ошукати царськими обіцянками, ціна яких усім відома, саме тоді, коли "настав час... не только жития, але й последней крови капли не жаловати для визволення... отчизни своей от тяжкого и тиранского подданства московского". Цьому присягали козаки на Євангелії во ім'я своїх сімей і всього народу, що сподівається лише на запорожців та гетьмана. В листі були змальовані плани підготовки правителями Європи та Туреччини війни проти Росії, детально викладалися всі злочини царя проти України, її людності, козацтва. Гетьман наводив докази того, що цар зрештою остаточно зліквідує усі вольності і перетворить українців у рабів. Орлик стверджував також, що на російському Лівобережжі ніде збудувати Січ, а інша територія України — польська і турецька, так що поселить цар запорожців на Волгу і там їм настане кінець. Гетьман просив не допустити цього, пожаліти свої родини і весь народ, згадати присягу гетьману та батьківщині — зректися свого плану про підданство цариці й визволити Україну від загарбників. "Приятель і брат" Пилип Орлик не полишав надії на патріотизм і національну свідомість козацтва.

Офіційна відповідь від козаків була не втішна. В листі до гетьмана за підписом кошового отаман Івана Малашевича вони описували всі ті тяжкі обставини життя під ханською владою, які примусили проситись до царського регименту. Козаки радили Орлику приєднатися до них і подати супліку цариці. Вони сумнівалися, що хан, взявши Україну, посадить там Орлика, як це вже не раз було — "знайдет он вспять иному кому", як, наприклад, полякам. Наприкінці запорожці просили більше до них не писати, бо тепер вони царські слуги і будуть вірно служити цариці.

Орлик злостився на турків і європейську дипломатію, яка так пізно добилася його виїзду з Салонік. Він продовжував зноситись з запорожцями і все ж сподівався повернути їх супроти царату.

Як повідомляв 20 травня 1734 року французький двір Вілєнев, після маніфесту Орлика частина запорожців повернулася і "гетьман Орлик має добру надію привести під свою владу запорожців", які писали хану, що залишили Крим лише через невідповідні умови і вороже ставлення татар. У відповідь Людовик XV 28 липня подав такий наказ: "Прошу негайно надіслати гінця до пана Орлика і передати йому, нехай не забуває, що необхідно зробити все, щоб мати на нашім боці старшин Запорозької армії". Поступово до Орлика в Каушани і Бендери почали збиратися козаки. Прибуло понад дві тисячі добре озброєної кінноти та піхоти. Полковник Сав (ймовірно, Сава Чалий) привів 860 кіннотників після придушення повстання Верлана. Неплюєв сповіщав про це двір: в оточенні Орлика перебуває "и известный казак Савва Чалый". Однак спочатку Порта нічим не допомагала їхньому війську. Коли козаки дізналися про це, за словами Орлика, вони "зібралися озброєні біля мого помешкання і стали голосити, закидуючи мені, що я привів їх сюди, де вони загинуть від холоду і інших тягарів зими; їм доводиться жити просто неба, у болотистих місцевостях, по коліна в болоті чи снігу. Вони нині зовсім без чобіт і вбрання. Скаржилися також козаки, що повинні рубати великі дерева і тягати потім на пісках. Немає в них грошей навіть на те, щоб купити собі сорочок, через те, що не отримують жодної платні з того часу, як приєдналися до мене. Вони погрожували залишити прапори і піти геть скрізь по Україні, попереджати своїх товаришів не ставати на мою сторону". Вмовляння не допомогли. Козаки почали тікати. Одної ночі на конях від'їхав загін у 60 чоловік. Піхота також лаштується до втечі, їжі залишилось тільки на два тижні, "і коли хоч один день не зможу дати їсти козакам, вони без сумніву повстануть". Ситуація була врятована завдяки грошам, що надіслав Вілєнев.

Франція лаштувала козацтво на допомогу Лєщінському. Але посланець останнього вступив у дискусію з старшиною, нагадуючи часи перебування козацтва під Польщею. Старшина погрозила пригадати Жовті Води. Орлик, який намагався витримувати дипломатичну лінію, просив Вілєнева вгамувати посланця і констатував: "Ніколи козацька нація при сучасних умовах в Речі Посполитій не поверне до минулого".

У серпні Григор, переодягнутий у татарського крамаря, вирушив через Хотин, Кам'янець на Лівобережжя, щоб розвідати настрої та обстановку. Він побував на Полтавщині, у Ніжині, зустрівся з старшиною, яка запевнила, що пам'ятає і шанує Пилипа Орлика, "і що ціла Україна повстане проти московитів, як тільки він опиниться біля кордонів України". Про місію Григора стало відомо, й російський уряд наказав генералу Джеймсу Кейту заарештувати Орлика. Кейт пізніше зізнався Григору, що зігнорував даний наказ. Паралельно генерал Вейсбах писав до хана Калган-Гірея з докором за підтримку "безчесного Орлика". Полювання за гетьманом та його сином не вдалося. Однак повністю провалилася й спроба Орликів підняти запорожців та Україну, що принесла нові розчарування, гризоти й муки сумління. 18 грудня 1734 року Григор писав міністру Франції Флері: "Батько в страшному горі, що Запорожці відмовили слухати його. Ця подія не дає йому змоги використати дуже зручну кон'юнктуру..., щоб помститися... за свою справедливу справу". Його військо поступово тануло. Неплюєв повідомляв російський двір влітку 1735 року, що біля Орлика зібралося близько 700 "бездельников", однак більша частина вже розбіглася. Навіть Сава Чалий пішов у Польщу. Залишилось бодай 100—150 чоловік. Після здобуття Мініхом Очакова восени 1737 року Орлик остаточно розпустив своє військо, в якому вже не було потреби.

Григор також утратив надію на кримсько-турецьку допомогу і доцільність їх протекторату над козацтвом. 25 березня 1735 року він подав французькому королю пропозицію про перенесення Січі на... Рейн.

Розчарований у турецькій допомозі, Григор писав з гіркотою кардиналу Флері до Версалю: "Мій батько, вихований у принципах честі й чесноти, доконав чимало, щоб мати в світі становище відповідно до своєї ранги, але тепер він залежить від ласки Оттоманської Порти та непевних подій цієї держави".

Однак сталося те, чого Григор не чекав. 7 травня 1736 року Мирович повідомив його про початок російсько-кримської війни. 28 травня війну Росії та Австрії оголосила Порта.

Орлик знову побачив перспективу вирішення українського питання і розгорнув бурхливу діяльність. Гетьман намагався відразу добитися гарантій, що татари не будуть поводитися на Україні як у 1711 році, а Франція офіційно дасть гарантію виконання договорів з Портою, згідно яких "Козацька нація обох берегів Дніпра має бути вільною і незалежною". Це викликало незадоволення польської сторони, яка не хотіла поступатися Правобережжям. З цього приводу (23 грудня 1736 р.) Орлик з обуренням писав сину: "Я тремчу від жаху, від цієї гидкої політики розділу України. Таким чином знов бажають перешкодити визволенню козацької нації. О нещасна наша Батьківщина!". У відповідь і з метою протидії польській дипломатії Григор 24 жовтня 1737 року подав меморандум французькому уряду, в якому розгорнув великий план створення єдиної української держави:

"Батько мій на чолі запорожців увійде на Лівобережжя, де досі ще живуть традиції козацької нації, тої самої нації, що нині живе під московською владою. В 1711 р. мій батько легко заволодів цими містами...

Можна буде з України під московською владою й з України під польською владою утворити державу під опікою Порти. Ця держава була б назавжди забезпекою проти московської експансії і спричинилась би до рівноваги в Європі...

Як тільки турки почнуть наступ на Київ, — а тут ключ цілої України, — батько мій розішле універсали по всій Україні до козаків піднести зброю проти віковічних ворогів. У тих універсалах батько вияснить умови турецької охорони, щоб населення України бачило, наскільки ця охорона корисна для Козацької нації. Вся Україна повстане, як тільки мій батько на чолі з запорожцями з'явиться на кордонах, маючи підтримку Порти та Франції".

Пилип Орлик був у захваті від синового плану, пишучи йому 30 серпня 1738 року: "Ти зовсім справедливо оцінив ситуацію... Я похваляю цілковито усе". Сам гетьман з своїм невеличким загоном стояв у Каушанах і наприкінці 1737 року взяв участь у спробі турків відбити Очаків.

Та все було марним. Туреччина програла. У 1737 році в Немирові. на Поділлі, почалися переговори. На пропозицію французької дипломатії розглянути козацьке питання посланці Росії відмовились навіть говорити про запорожців — "плутов й воров". Порта втрачала значні володіння і свій статут у міжнародній дипломатії. Тоді несподівано для всіх, сконцентрувавши свої сили, вона вирішила взяти реванш. 24 травня 1738 року з Андріанополя виступила велика армія на чолі з Веген-пашою. До Константинополя викликали угорського емігранта Ракочі й відправили до кордонів батьківщини підбурювати до виступу. Гетьману Орлику наказано бути його дорадником і виїхати у Відін (Болгарія), що останній вважав приниженням, але поступився. Тут у Відіні з Орликом зустрівся великий візир, який довго бесідував з ним про "Козацьку націю" та її боротьбу з Росією. Гетьман описував сину цю зустріч: "Він розпитував про Україну, про її природу і натуральні багацтва. Особливо він цікавився, наскільки можливо, що Козацька нація визнає мене своїм головою". Гетьман описав родючість української землі, міста і фортеці, запевнив, що "Козацька нація дуже пригнічена, що вона шукає лише сприятливого моменту, щоб вимагати стару свободу, що вона мені дуже віддана, що вона негайно стане під мої прапори, як дізнається про підтримку Оттоманської Порти". Візир обіцяв відновити Орлика в "прерогативах шефа Козацької нації". Пізніше візир просив Орлика скласти проект про відтягнення запорожців від Росії та відновлення вольностей України. Проект гетьмана був розглянутий на засіданні дивану і хану Менглі-Гірею було доручено переговорити з Орликом про його здійснення. Гетьман осів у Яссах і чекав вирішення справи.

Саме тоді російський уряд теж спробував почати пертрактацію з Орликом. Цариця запропонувала йому амністію і протекцію і 15 травня (ст. ст.) 1738 року підписала про це документ, але гетьман на той час плекав інші плани і тримався антимосковської орієнтації.

Орлика викликали до Каушан, щоб разом з ханом і поляками йти на Україну. Але Мініх почав військові дії в Молдавії і зайняв Ясси.

На жаль, все це знову нічого не дало. Туреччина війну не продовжила, а Франція стала посередницею при заключенні миру 1739 року в сербському Білграді. Саме туди в лютому прибув старий Орлик, сподіваючись якось вплинути на Вілєнева і внести до мирового трактату пункт про козаків, аналогічний 3-му пункту Прутського договору. Це зробити не вдалося через великий спротив російських послів. Гетьман утратив надію і впевнився, що "москалі запанували назавше над козаками". 11 березня 1739 року він "у великій мізерії" повернувся в Бухарест. Однак російський маршал Мініх наполягав на продовженні війни і візир знову звернувся до Орлика. Гетьман зважив можливість і надіслав свого листа до запорожців, а ті, не розкривши його, переслали... Мініху. Останній повідомив про це царицю 21 березня, завваживши: "Орлику трудно будет привести в исполнение свои плани". Тут було переказано лист гетьмана, який не зберігся в оригіналі. Орлик нагадував запорожцям, що давав у церкві присягу визволити з неволі Україну. На цьому заприсягло й усе військо Запорозьке. Старий гетьман виповідав наболіле й те, що давно бентежило душу на чужині: "Я стою при своей присяге и всеми силами стараюсь о том". "Вся Малороссийская сторона и все запорожское городовое войско пришли от Москвы в крайнее разорение, и не будучи в состоянии сносить более неслыханные обиды, возлагают надежду освобождения только на божью помощь и на моє старанне; не надеются они более на войско запорожское Низовое, не трогаясь воплям отцев, матерей, братьев, сестер и сродников, нарушая свою присягу, от меня, вольными голосами выбранного своего гетмана, отступило и пришло под протекцию неприязненной Москвы; мало того, Москву к себе в Сечу допустили, что все равно, как змею у груди своей пригрели и этим отчизну свою и себя погубили. Таким нарушением присяги со сторони войска Запорожского мог бы и я освободиться от своих прежних обязательств, но не хочу повредить душу и стою при моем прежнем предприятии. Сердечно жалею о скорой погибели славного войска запорожского, так что и имени его при Днепре не останется". Орлик повідомляв і застерігав: Росія дала обіцянку Туреччині, що зруйнує Січ, заарештує кошового отамана. Так пізніше й сталося.

Лист Орлика залишився без відповіді. Козаки навіть не прочитали його. Мініх запевняв уряд, що Орлик уже втрачений для України, живе в нужді під Яссами; запорожці ж отримали хлібну та грошову платню — "никакой опасности от них быть не может, и к татарам пристать им не для чего, потому что татары сами голодны, и кроме того здесь при мне до 500 человек из лучших запорожцев".

18 вересня (н. ст.) 1739 року в Білграді підписали мир, і надія Орлика була остаточно знищена. Росія вимагала вислати його на Радосто подалі від кордону з Україною, щоб не "вводив би в блуд козаків". Гетьман не погоджувався на виїзд і чекав найгіршого, але розум його бунтував і не здавався. В листі до французького посла Кастеляна від 7 серпня 1740 року він писав: "Нещастя мої і страждання ще не закінчені на сьому світі. Коли Порті завгодно діставити радість і приємність москалям і загнати мене далеко від моєї родини і тим самим всіх нас занурити в безодню горя і нещастя — нехай, не в силах я цьому перешкодити... Я вождь вільної нації, що уложила угоду з Султаном, не маю притулку в його володіннях. На це Божа воля. Але я ніколи не помирюся з таким порушенням права".

Зірка надії знову зажевріла над сумним притулком Орлика, коли стало очевидним, що конфлікт Швеції з Росією має розв'язатися новою війною. 10 листопада з цього приводу був укладений договір Порти зі Швецією. Григор запевняв дипломатів, що при цьому може знадобитися Пилип Орлик. В листі до Людовика XV він повідомляв: "Козацька Нація жде мого батька, й ціла Україна готова до революції, щоб скинути ярмо російського панування. Мені пишуть з України, що якби мій батько на чолі своїх військ вирушив туди разом з турецькою армією, й видав би свій маніфест до Козацької Нації з покликом скинути московське ярмо, взятися за зброю й визнати його своїм законним вождем та стати під його прапори, то він, батько, мав би повний успіх. Необхідно також, щоб французький король, Султан, Польща й Швеція відновили свою забезпеку природи козаків для того, щоб мій батько у маніфесті міг запевнити мешканців України, що ці держави будуть міцною підтримкою прав Козацької Нації".

Одночасно Григор звернувся до Швеції, щоб підняти перед нею справу батька. Він писав: "Порта допоможе у всьому задля ревіндикації від Росії права на вільне посідання України, що належить батькові та його нації... Могли б вернути страчене моїм батьком і дати йому нагоду бути корисним разом зі своїм народом для інтересів шведського королівства...

Хоч як слабим знаряддям може видаватися мій батько, щоб його зрозуміти в такім далекосяжнім проекті, однак прошу добре розважити, що козацький народ, на чолі якого він стоїть як законний вождь, обраний за згодою славної пам'яті короля Швеції Карла XII і визнаний у цьому званні Оттоманською Портою, стогнучи від часу нещасливої полтавської битви під тиранським ярмом російського панування, дихає лише надією на слушний час для увільнення від того ярма".

Війна почалася. Орлику обіцяли зрушити українську справу. І він надсилає останнього листа до козаків на Нову Січ. Цей лист не зберігся, але його заклик до союзу з Швецією відомий. Та на цьому й закінчилися дії і сподівання Орлика. Війна швидко завершилася підписанням дуже невигідного для Швеції миру в Адо.

Пилип Орлик розумів, що це був останній поклик долі, останній шанс. У листі до кардинала Флері від 30 серпня 1741 року він писав: "Неоспоримі права Козацької нації на Україну, узурповану московським пануванням, ярмо, яке на неї наложили, що стає з кожним днем більше і більше нестерпним — все це примушує мене виконати свій обов'язок і мої вірні зобов'язання, які я прийняв на себе під час обрання у гетьмани. Ніколи я не перестану шукати всіх легальних засобів, щоб заявити мої права й права моєї нації на Україну".

Свій обов'язок Орлик і справді виконував до останнього дня. Навіть один з його ворогів, австрійський посол Тальман, зауважив: "Велика енергія й любов до свого народу в цього генерала". Турки вимагали переїзду гетьмана до Андріанополя і коли він відмовився, перестали видавати пенсію. Цілих двадцять два місяці гетьман жив у рахунок боргів. Не було дано дозволу переїхати до Ясс, куди Орлик хотів після довгої розлуки виписати родину (дружину й доньку), що в Станіславові змушена була вже заставляти свій одяг для прохарчування. Ганна Орлик тоді захворіла на лихоманку. Розбігалися й поверталися на Україну наближені гетьмана. Орлик був у розпачі. Лише завдяки шведським та французьким дипломатам він зміг з величезними труднощами добитися переїзду до Ясс. Наприкінці життя вигнанець боявся лише одного — померти далеко від батьківщини.

За кілька місяців до смерті гетьман писав доньці про тяжке перебування в країні "без сонця, без дерев, із суворим краєвидом аж до моря, де росте гірка трава одному холодному вітрові потрібна". Ця туга за Україною надзвичайно щемко звучить в останньому листі до сина: "Померти тут на чужині, не почувши подиху рідної землі... Я не хочу бути похований між варварами!".

Однак доля і в цьому була жорстокою. Орлик так і помер на чужині, в Яссах, куди перебрався ще в лютому разом з своїм останнім протектором волоським господарем Костянтином Маврокардато, 26 травня (н. с.) 1742 року. Помер у нужді, по гетьману не залишилося жодного матеріального скарбу. Маврокардато, який шанував Орлика, влаштував йому "чудові похорони, до яких не пощастилося славної пам'яті гетьману Мазепі" (з листа Григора до Верлена). 7 червня про смерть гетьмана повідомив французький двір посол в Туреччині Кастелян. Однак і на сьогодні залишається невідомим, де поховали Пилипа Орлика та яка доля його могили. Мирович двічі відвідував її в 1753 та 1755 рр., але у своїх звістках про це називав просто Ясси. На думку Ілька Борщака, поховали гетьмана в одному з монастирів побіля Ясс.

Тенденційна історіографія створила й поширила легенду, ніби Орлик перед смертю одружився на татарці, прийняв іслам і обрізання, був скинутий козаками з гетьманства і вбитий одним з них. Це була чорна отрута злої, але безсилої ненависті до всіх, хто ніс у собі незнищенний вогонь національного ідеалу України. Втім, очорнити та оббрехати таких людей не вдавалося ніколи. Рано чи пізно правда випливала й постаті знову осявало природне світло величі.

Найкращу епітафію гетьману України на вигнанні Пилипу Орлику склав його син, соратник і продовжувач справи боротьби за українську ідею в Європі Григор-Петро Орлик. У листі до міністра закордонних справ Франції Амельо він писав: "Ви не можете уявити собі мого горя: батько був для мене всім: другом, дорадником і вождем. Він був живим доказом, що людина в принципах, може донести раз з'ясовані ідеали до кінця свого життя". Ще більш вдало і ємко схарактеризував Григор діяльність батька в листі до Людовика XV: "Завзяття, з яким мій батько до кінця своїх днів переносив найбільш жорстокі нещастя, найбільші розчарування і примхи долі, попадаючи в них внаслідок своєї вірності спільним інтересам, — здобуло йому пошану не лише в державах, зацікавлених його планами й законними заходами, але навіть і в тих державах, проти яких він працював для підтримки інтересів своєї батьківщини й нації".

З великим запізненням дізналися про смерть Пилипа Орлика його старі соратники. 25 травня 1756 року Нахимовський та Мирович писали Григору з Бахчисараю: "Всі справжні козаки сумують по Вашому блаженої пам'яті Батькові, про смерть якого аж нині переконалися, бо не вірили московським звітам, вважаючи це черговою перфідією".

Російський уряд вкотре вже повідомив про цю приємну для нього подію українську старшину. Але Україна того не знала, як майже забула вже й самого Орлика, ім'я якого методично витравляли з її пам'яті та історії від 1708 року.

Після смерті батька Григор заходився шукати його архів. З Ясс надійшла звістка, що папери щезли. Григор сповіщав короля Людовика XV: "Я саме довідався, що всі папери мого батька зникли. Це мусить бути, без сумніву, якийсь злочин, бо батько весь час ховав надзвичайно всі папери й документи — вони мають першорядне значення для Козацької Нації й для Франції. Коли б ці папери потрапили до Росії, тоді горе нашим прихильникам на Україні. Ці папери були для цілого світу доказом славетних традицій і вірності, з якою Козацька Нація дотримувала своїх обов'язків від часів гетьмана Мазепи до наших днів".

Згодом виявилось, що архів гетьмана залишився у господаря Маврокардато, який тільки 11 лютого 1744 року надіслав частину документів французькому послові у Константинополі. Це була лише незначна частина листування Пилипа Орлика. Тільки через дванадцять років Григор дізнався, що один купець з Царгороду, який був зв'язаний з Маврокардато, має папери батька. 4 липня 1756 року Григор надіслав настійливого листа французькому послові Вержену з проханням за будь-яку ціну дістати документи гетьмана:

"Я не можу досі заспокоїтися, так ця звістка мене схвилювала. Це, може, найкращий день мого життя. Якби не служба його Величності, то я сьогодні полетів би на крилах до Царгороду. Папери й рукописи мого батька, які я з сумом уважав вже пропавшими, знайшлися. Дуже прошу дістати їх і вислати мені їх гінцем. Наскільки пам'ятаю, все це мало бути 14 грубих томів і містило: батьківське листування зі мною, з міністрами держав, що цікавилися нашою справою, ціле таємне листування гетьмана Мазепи, яке, свого часу, так пильно розшукували москалі. Дедукцію прав України мого батька, мемуари й проекти батька в справах України, а також пригоди життя мого батька, які він постійно, аж до смерті записував". Вержен зміг добути папери. 4 липня 1757 року він сповіщав, що одержав чотири томи рукописів і згодом переправив їх Григору. Однак, це також був не весь архів — зникла "таємна кореспонденція Мазепи", діарій до кінця життя й чимало іншого. Особливо жалкував Григор з приводу втрати оригіналу україно-турецького договору, котрий ще в 1742 році якийсь єврей-крамар взяв від гетьмана у заставу. В одному з листів Григор писав: "Ох, перфідія жидівська! Для якої високі державні інтереси нічого, порівнюючи з грішми!.."

Архів Пилипа Орлика був вкрай необхідний Григору, який замислив написати "Історію України". Залишилося лише кілька (всього 9) аркушів тексту та витягів у теці з виведеним рукою Григора заголовком: "Замітки про Україну й Козаків, про яких Європа мало що знає". На одному з аркушів було виведено: "Все те, що сталося на Україні після 1706 року, — яким чином Україна дійшла до революції під проводом блаженої пам'яті Івана Мазепи, й яким чином новообраний стародавніми законами й звичаями гетьман Пилип Орлик дійшов до нужди, а Козацька Нація — до поневолення", трохи далі — підзаголовок: "Записки мого батька напередодні смерті". Однак, на жаль, це й усе, що залишилося від "Історії України". Григор мав би подати перший і найповніший життєпис гетьмана Пилипа Орлика. Продовжувач його справи, він одночасно був першим біографом батька.

Після смерті в 1759 році Григора Орлика справа гетьмана-батька віддалась забуттю, його паперами ніхто не цікавився. Французький уряд спочатку взяв архів генерала-поручика Григора Орлика на перегляд, деякі документи залишилися в таємному кабінеті Людовика XV та адміністративному відділі державного архіву, інші — повернуті вдові Олені Орлик з роду Дентевіль. Григор-Петро одружився з нею 3 грудня 1747 року в Версалі у присутності короля і всього двору. Луїза-Олена Ле Брюн де Дентевіль мала свій замок і достатні володіння. Саме тут в замку Дентевіль зберігався архів Орликів. Його розшукав Ілля Борщак у 1922 році. Дослідник знайшов спадкоємця Дентевілів по лінії сестри дружини Григора — це був маркіз Де-ла-вілль Буже (Боче), який мешкав у самому замку Дентевіль біля Шомона в департаменті Верхньої Марни.

Борщак отримав доступ до давнього (з XII ст.) архіву, який був у занедбаному стані ще з часів французької революції, коли частина паперів загубилася. Саме тут Борщак знайшов знамениту "Дедукцію" — "Вивід прав України" Пилипа Орлика.

Другу частину архіву Орликів Ілля Борщак віднайшов 1920 року в архіві Міністерства закордонних справ Франції. Серед них — листування дипломатичного корпусу, меморіали Пилипа й Григора і, що найцінніше, — діарій (щоденник) Пилипа Орлика за 1720—1732 роки в оригіналі (польською та латиною).

Знайдення архіву Орлика дозволило висвітлити ще один бік його діяльності та особи, без якого образ гетьмана як людини був би неповним, — це його інтелектуальний розвиток та любов до книг.

У 1919 році відомий шведський історик Альфред Єнсен в розмові з Іллею Борщаком завважив, що наша історіографія мало цінить постать Орлика, хоча б його інтелект та освіту. "Він міг би бути канцлером великої імперії, не те що генеральним писарем у козаків. Що мене вражає, се його вищий інтелект і освіта. Справді добре, мабуть, учили в Києво-Могилянській академії".

Через шість років Ілля Борщак натрапив на додатковий доказ цього — власноручний каталог бібліотеки Пилипа Орлика, який засвідчив, що гетьман вчився і читав усе життя.

Пилип Орлик знав чимало мов, окрім української, російської та польської, він вивчав в академії класичну латину, а ще французьку, італійську, новогрецьку, шведську, німецьку, болгарську, сербську, "геленську". На більшості з них писав. Книга була для нього не лише джерелом інформації та резервом мудрості, а й величним пам'ятником людського духу. В його діарії за 1722 рік є знаменна фраза: "Книжки подібні до живих істот. Оправлені в шкіру, вони тремтять в руках неуків". 22 березня того ж року грецький архімандрит показував Орлику рукописне Євангеліє від Іоана на пурпуровому пергаменті II ст. Гетьман був вражений і зазначив: "Оцей блідий пергамент викликає чари минулого, думу та мрії тих людей".

Орлик читав багато і в основному з теології, історії та політики, любив також художні твори й особливо старався здобути газети. В його паперах Борщак знайшов нотатки з французьких, італійських, німецьких та найбільш поінформованих на той час голландських часописів, які намагався дістати за будь-яку ціну.

Орлик майже не розлучався з Псалтирем (мав французькою та латинською мовами), Еклезіастом, творами святого Августина. Він повідомляв, наприклад, що з захопленням перечитав вісім томів Златоуста. Святе письмо й отців церкви гетьман читав вдумливо і часто робив нотатки чи виписки, завважуючи думки, близькі йому та його долі. Дуже показові цитати з Псалтиря:

"Краща частина мого життя протекла в бідах, мої найкращі роки — в сльозах, мої сили надломлені.

Вороги кинули мене в безодню бід, де я завжди оточений тьмою й видом смерті.

Мої вороги — в своїй ненависті дійшли до краю.

Нехай мої вороги не матимуть більше задоволення бачити, як я страждаю.

Його землі були пограбовані, а він зробився забавою своїх сусідів.

Про мене навіть перестали думати, вважаючи, що я вже помер.

Я був молодий, тепер я старий. І я ніколи не бачив, щоб праведного чоловіка покинув Господь Бог.

О Боже, мій добрий, ніжний та ласкавий, зглянься наді мною й пожалій мене в моїм становищі!".

Автобіографічне значення мають також численні нотатки Орлика з Еклезіасту, з царя Соломона і найулюбленішого автора — св. Августина (в його бібліотеці було відоме видання бенедиктинців 1679 р.).

Однак теологія була не єдиною галуззю пізнань та інтересів Пилипа Орлика. Про це свідчить вміст його бібліотеки. Перше книжкове зібрання Орлика, де були, очевидно, в основному кириличні друки і рукописи, загинуло після Полтавської битви, про що він писав в одному з своїх листів 1730 року: "І тоді я втратив усе своє... майно, ..старі гарні книги". Нову бібліотеку гетьман почав збирати вже на еміграції і тому вона складалася цілком з іноземних видань.

Влітку 1925 р. Ілля Борщак віднайшов у дентевільському архіві каталог бібліотеки Орлика, який той уклав сам 1738 року. Каталог первісне мав сорок чотири аркуші, але до XX ст. збереглося лише дев'ять. В ньому книги були класифіковані за сімома розділами. Перший розділ теологічний — окрім уже названих видань містив коментарі до Фоми Аквінського Августино Джузеппе (1643, Палермо), французький переклад Корану (1734) та ін. Зазначимо, що на той час Орлик уже був греко-католиком. Гетьман став уніатом у Вроцлаві (17 січня — 10 березня 1721 р.), тому в його щоденнику та листах багато критики грецької церкви та її служителів: оманливих підлабузників, байдужих до служб церковних і самої віри, лайливих навіть у храмі. З грудня 1728 року в діарії Пилип писав, що "не бачив жодного грека, щоб він у церкві, під час Служби Божої, виявив найменшу ознаку упокорення перед Богом та сердечного каяття. Стоять вони, як бездушні ідоли, в шапках, навіть під час Херувимської Пісні, навіть під час "Свят, Свят" і навіть під час слів Христа: "Це є Тіло моє, це е кров моя". Ось такі є овочі клятої схизми. Через ту схизму вони втратили свою державу. Певно, одного дня, втратять і віру... Самі Християни ледве тінь Христового Духу заховали, пастирі ж їх усі симоніяки, не дбають зовсім про порятунок душ, не пасуть їх, а лише стрижуть і п'ють не тільки їх соки, але майже їх кров".

Другий розділ бібліотеки Орлика — грецькі та римські класики — був представлений творами Арістотеля (1654), Ціцерона (1471, 1644, 1689, 1709, 1724), Демосфена (1712), Горація (1725), Геродота (1715), Сенеки (1672), Страбока (1707), Светонія (1715), Вергілія (1676), Таціта та ін. До розділу "Політичні письменники" були занесені "Універсальна історія" Боссуета (1681), роботи Пуффендорфа (1715).

На жаль, з четвертого ("Історія і філософія") та п'ятого ("Світські автори") розділів картки не збереглися. Однак відомо, що Орлик мав твори одного з найкращих ораторів XVII ст. єпископа Флешіє — це всі його промови над могилами видатних осіб (1672—1690). Орлика цікавило англіканство, історія розділу церков, історичний перебіг взаємин між світською владою та церквою.

Відзначимо, що гетьман мав твори Шекспіра, хоч на той час великий англієць ще зовсім не був оцінений. Залишилися нотатки Орлика французькою мовою з "Річарда III" та "Короля Ліра" 1728 року:

"Ті, що живуть на вершинах, завжди побиваються вітрами, й коли падають, розбиваються в шматки. (Річард, І, І).

Я згубив назавжди своє королівство. (Річард, І, I).

І ось він бідна людина, слаба й у погорді у всіх. (Король Лір, III, І)".

В бібліотеці Орлика був представлений також божественний Данте, якого гетьман дуже любив, і навіть Мольєр. Голландське видання "Телемака" Фенелона (1719) Орлик купив у Швеції і читав на шляху до Салонік. Він так цінив цю книгу, що, забувши її під подушкою в готелі, посилав за "Телемаком" слугу. Можливо, саме ця книга навіяла думку, висловлену в листі до митрополита в Єрусалим (21 червня 1729): "Ніколи в житті сила не може переконати людей, вона робить лицемір'я... Ніколи не треба примушувати людей міняти свою віру".

Орлику імпонував Овідій, він убачав спорідненність його долі зі своєю. В його бібліотеці був життєпис поета "любові, богів і вигнання", написаний Жаном Бароном (1723). З цієї книги гетьман написав нотатку, яка так підходила йому самому: "Він все сподівався, він розсилав листи у всі частини світу (імперії). Але всі його жалкування даремні, немає ні милості, ні амністії. Однак він бореться, він не хоче допустити (гадку), що все страчене".

В своїх політичних листах Орлик використовував трактати з Історії Де-Ту, міжнародного права Вельсінгама, твори Бодена, Пуффендорфа, Геродота, Страбона, Плінія, Лейбніца, Дімонта, Декарта, Паскаля, Лафонтена, Монтеск'є, Ларошфуко, Феогноста, Годена, Юста Ліпсія.

Шостий розділ бібліотеки Орлика — книги про Україну і Польщу. Тут були спогади П. Шевальє про козаків,(1668), записки М. Кромера (1589), хроніка Й. Длугоша (1712), опис подорожі Обріля Мотрей (1727), витяги з Києво-Печерського Патерика й. Горбінія (1675), книги Ф. Е. Фінкса (С. Минзіхта) (1666), X. Гарткноха (1678), історія Польщі Массцета (1733) та ін.

В останньому розділі містилися газети і часописи, картки на які в описі не збереглися, але витягами з них рясніє діарій.

Як на емігранта, який щодня чекав зміни обставин життя, бібліотека Орлика була досить багатою і засвідчувала широту інтересів, знань та вподобань власника. Однак власних книг гетьману не вистачало. В його щоденнику дуже багато записів про випозичені книги у консулів, французьких місіонерів, освічених греків. Орлик не минав жодної можливості оглянути чиюсь бібліотеку, яка, за переказами, містила цінні видання. З величезним захопленням згадував він про "величну" бібліотеку гетьмана Мазепи та її неоціненні "багатства, рівних яким не було на Україні". Подібних книгозбірень Орлик більше не бачив, хоч не минав жодної на своєму шляху. Так, у 1723 році він доклав чималих зусиль і нарешті добився візиту в купця Малахії задля його бібліотеки, в якій "з насолодою забарився кілька годин".

Маємо окремо відзначити, що Пилип Орлик допоміг придбати для французької Королівської (тепер Національної) бібліотеки цінні грецькі рукописи. Він листувався з протосинкелом Сінайської гори, що був українцем зі Львова. Останній повідомив про наявність у нього старовинних сінайських рукописів. На прохання Орлика повний реєстр рукописів і книг був надісланий у жовтні 1729 року Королівській бібліотеці, яка замовила копії і дещо купила.

Не можна не згадати також про стосунки Орлика з Вольтером. 29 грудня 1729 року Григор писав батькові: "Я довідався, що якийсь французький шляхтич складає докладну історію життя Карла ХІІ-го". Це був Вольтер. Григор зав'язав з ним стосунки і розповів про гетьмана та його взаємини з шведським королем. Вольтер загорівся і просив бодай якісь матеріали для своєї історії. Пилип Орлик надав автору "Історії Карла XII" цілий ряд матеріалів і спогадів відразу ж. 6 березня 1730 року Григор повідомляв гетьмана: "Всі матеріали для життєпису короля Карла ХІІ-го я передав у належні руки... Тут дуже задоволені ними... Що особливо цікаве, це відомості про гетьмана Мазепу, й те, що Ви розповідаєте про його проекти. Тільки Ваша Екселенція, що знає досконало цей проект, могла так його викласти... Як життєпис Карла XII побачить світ..., всі дізнаються про справжній проект блаженної пам'яті гетьмана Мазепи й старшин Козацької Нації, які досі так жорстоко страждають".

Отже, сторінки Вольтерової "Історії Карла XII" про Івана Мазепу написані на матеріалах Пилипа Орлика.

Сам автор високо цінував дружбу з гетьманом та його допомогу. Він подарував Орлику примірник книги у червоній шкірі з гербом Орликів "Новіна". На жаль, під час Великої Французької революції книга зникла.

В історії України діяльність Пилипа Орлика оцінюється по-різному навіть найкращими представниками української історіографії та біографами гетьмана, хоч усі вони виявляють до нього шану. Його вважали романтичним героєм типу Дон-Кіхота, який протягом всього життя був вірним своїм ідеалам, перенісши усі випробування долі, боровся за ідею і мав фантастичний оптимізм та високі моральні якості. Це був "останній і найліпший із справжніх мазепинців".

На думку акад. Миколи Василенка, "Орлик міг бути тільки знаряддям французької політики, а не грати самостійної і серйозної ролі"; його особа цікава не політичною діяльністю, в якій він був безсилий, а ідейною стороною.

Ілля Борщак вважав, що своєю боротьбою і діяльністю Орлик перший виніс українську справу на європейський рівень і постійно нагадував про неї міжнародній дипломатії. Ця його праця спричинила після смерті Петра І пом'якшення політики російського уряду на Україні. Боротьба Орлика за кордоном підтримувала національну ідею і її оборонців на Україні, була важливою ланкою національних змагань XVIII ст., ідейний бік яких перейшов у "Историю Русов".

Розгорнуту характеристику Пилипа Орлика дав Борис Крупянцький: "Діяльність П. Орлика має значну вагу в історії українських визвольних змагань. Він був найвидатнішим представником першої української еміграції. Деякі політичні ідеї його мають іще й сьогодні своє актуальне значення. В його особі Україна здобула надзвичайно активного заступника, що принаймні тридцять років тримав українську справу в активному стані. І хоч як державний муж мав він певні хиби, свого завдання не сповнив, незалежної і з'єднаної України не здобув, то все ж таки його енергійна, вперта і невтомна праця не могла зостатися без наслідків. Вона полишила нам традиції, утворила певні зв'язки з Європою, поставила українську проблему як актуальне питання європейської дійсності першої половини XVIII ст., а це має своє значення не тільки для минулого України, але й для її майбутнього державного життя, в якім пороблені Орликом заходи можуть придатися для скріплення наших зв'язків з Європою на основі певної історичної традиції".

Кожна епоха оцінює політичних діячів з точки зору сучасної потреби в тій чи іншій діяльності, шукає в них початки чи розвиток наболілих проблем. З цього погляду, постать Орлика для нашого часу є найбільш виразною і необхідною поряд з Іваном Мазепою. Україна зараз іде тим же шляхом, живе тими ж ідеями, якими жив і за які боровся гетьман Пилип Орлик. Це ідеї суверенної, вільної, єдиної соборної України, яку обстоював у "Виводі прав" та інших документах Орлик. Це ідея творення української державності як спадкоємці попередніх державних утворень на Україні, але на нових засадах конституційної, демократичної правової держави. Це намагання піднести українську національну ідею в світі, поєднати батьківщину з діаспорою, долучити до боротьби за Україну міжнародне право і світову дипломатію. Це також особистий приклад невтомного борця, нехай і романтика — ідеаліста, без чого просто неможлива довготривала боротьба, за майбутнє "Козацької нації". Це незнищенна любов до своєї землі, до її народу і історія людини, яка не була українцем за народженням, але стала ним по духу та діяльності.

Завершуючи життєпис Пилипа Орлика, наведемо слова Іллі. Борщака, сказані ще в 1925 році, але надзвичайно актуальні й сьогодні.

"Українська нація (у XVIII ст. — В. У.) в цілості не пішла за своїми провідниками, а стероризована царськими катами та рідною церквою прийняла всі демагогічні брехні й вигадки царя Петра про акцію мазепинців. Нині, коли український народ повстав і, порвавши кайдани, в нових умовах творить своє вільне національне й соціальне життя, настає час згадати і вшанувати словом і ділом тих, що всім знехтували для свободи рідного краю, що перші на Сході Європи повстали проти деспотії. І між усіма цими славними мазепинцями в першу чергу належить згадати найслав-нішого й найзавзятішого Пилипа Орлика, який "слідуючи за славетними принципами — бути вірним своїй батьківщині і зобов'язанням перед Козацькою нацією... твердо... переносив до кінця своїх днів найжорстокіші нещастя, найбільш незвичайні розчарування й капризи невблаганної фортуни" (з листа Григора Орлика до Людовика XV від 2 квітня 1743 р.).

* * *

На жаль, вшановуючи пам'ять гетьмана Пилипа Орлика сьогодні, ми не лише не можемо поклонитися його могилі, але навіть не маємо достовірного портрета гетьмана. Василь Різниченко в одній з брошур писав, що прикладає фотографію портрета з батуринського зібрання. Далі була зроблена ремарка, ніби "фотографія прикладається до частини видання", однак, очевидно, вона так і не була виготовлена.

Різниченко твердить, що портрет був віднайдений у трактирщика М. Раді і, за словами останнього, походив з галереї гетьмана Розумовського в Батурині. 1910 р. портрет продали і згодом опублікували в "Ілюстрованій Україні" (1913, № 56) та інших часописах: "Рада" (1911,№ 183), "Черниговское Слово" (1912, № 1565), "Речь" (1912, № 113).

 

------------------------------------------------------------------

[1] На думку Б. Крупницького, Орлик почав служити "десь у 1693 р., себто на 21 р. свого життя". Це не збігається з терміном закінчення Академії і, мабуть, мало ймовірно.

[2] З приводу автентичності записки осавула кошового отамана Даміана Щербини 1710 р. висловлюються сумніви.

[3] Демотика викликає деяку підозру у Бориса Крупницького. У квітні 1712 року Орлик був у Бендерах, емігрантів переселили до Демотики на рік пізніше. Отже дата його складання потребує перевірки.

[4] Саме про ці книги писав Орлик у листі до Григора, що російський резидент в Гамбурзі (Бетігер) різними способами нищив ці докази минулого". Борщак не знайшов жодного примірника цих видань.

[5] На думку Б. Крупницького, документ слід датувати початком весни 1712 р.

[6] Ганноверська ліга (Франція, Англія, Голландія, Пруссія) створена 23 вересня 1725 року.