Сергій Лепявко

КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ

Довга історія українського козацтва донесла до нас сотні імен представників славного січового лицарства. Однак не всі вони живуть у вибагливій народній пам'яті та історичній традиції. Відомими, а в наш час, на жаль, маловідомими, залишаються лише декілька десятків осіб. Ці люди були провідниками певних історичних процесів або показали себе яскравими особистостями, чи, що бувало найчастіше, втілювали в собі те й інше. Герой нашого нарису — Криштоф Косинський належить до історичних діячів першої групи. Постать Косинського приваблює любителів старовини тим місцем, яке зайняла його діяльність в історії козацтва. Саме під його керівництвом запорозька січова вольниця вперше повернула свою зброю від ворога зовнішнього — татар і турків — до внутрішнього — державної влади і пануючого класу. Ці події поклали початок півстолітній козацькій війні проти Речі Посполитої, яка закінчилася за Богдана Хмельницького. І хоча дії козацтва за Косинського ще не мали чітко поставленої мети соціального і національного визволення, однак початок будь-якого історичного процесу завжди привертає особливу увагу.

Разом з тим з'являється і природній інтерес до осіб, які стояли біля витоків процесу. До другої групи діячів козаччини — тих, хто відзначився особистими якостями — Косинського, на жаль, віднести не можемо. І це не його вина. Просто ми не маємо жодного прямого свідчення, яке б характеризувало Косинського як людину, його риси характеру, особливості поведінки. Документи, які стосуються Косинського, дають змогу, не відхиляючись від історичних фактів, реконструювати тільки останній період його життя, і то лише зовнішню канву, послідовність подій, що відбувалися. Між тим, попередня біографія Косинського, безумовно, була багатою на цікаві події. Шляхтич за походженням, який опинився на Січі в переломний момент її існування і вибився у визнані козацькі лідери повинен був мати сильний характер і відповідно себе зарекомендувати. А козацтво визнавало єдину рекомендацію — оплачену кров'ю і потом успішну службу серед січового товариства. Подробиці такої служби Косинського затаємничив час. Залишається робити тільки більш або менш обгрунтовані припущення. За їх межі дозволяє вийти художня фантазія письменника, але ніяк не раціональне мислення історика.

Змирившись з тим, що крізь призму подій несила побачити найцікавіше — живу людину, яка носила ім'я Криштоф Косинський — ми все ж маємо певні можливості для дослідження його попередньої біографії. Косинського як історичну особу виплекало козацтво. У тій анонімній масі "свавільних людей", "низовців", "черкас", яка вирувала на Запорожжі і виплескувалася на довколишні землі, десь з 1570-х років був присутній і К. Косинський. Саме козацька стихія винесла його на гребінь подій, які отримали назву "повстання Косинського". Тому історія розвою козацтва того часу була й історією невідомого нам життя Косинського.

Зупинитися на діяльності козацтва 1570 — 80-х років необхідно ще й тому, що для більшості наших сучасників воно являє собою статичний "шароварний" образ з народної самодіяльності. Уявлення про козака XVI і, скажімо, XVIII ст. нічим не відрізняються між собою. Насправді ж, то була на рідкість динамічна суспільна група, яка буквально з кожним десятиріччям змінювала своє обличчя.

Особливо це стосується періоду розвитку козацтва від Дмитра Вишневецького до Криштофа Косинського. У цей час козацтво різко зросло чисельно і вийшло на міжнародну арену як самостійна військово-політична сила. Тоді ж уперше й з'явилася згадка про славний осередок козацтва — Запорозьку Січ, її офіційне визнання правлячими колами Речі Посполитої.

1578 рік. Місто Львів. Польський король Стефан Баторій в урочистій обстановці підписав документ про створення козацького реєстрового війська. З козацької сторони засвідчила свою вірність королю й Речі Посполитій делегація запорозької старшини на чолі з Андрієм Лиханським. Козаки були визнані не просто найманцями, яким влада зобов'язувалася платити за службу певну грошову суму. Власті фактично узаконювали створення нового юридичного стану. Для середньовічного суспільства, в якому станові (юридично-правові) перегородки мали величезне значення, це була подія унікальна, її значення належно оцінили тільки значно пізніше. Подібні спроби регламентування козацької діяльності робилися декілька разів і раніше. Зараз же Баторій пішов на це, щоб укотре спробувати прибрати козацтво до рук і отримати дешеве військо для ведення Московської війни. Однак це військо виявилося дешевим тільки у відношенні суми плачених йому грошей. Головним же здобутком козацтва у цій угоді було саме визнання його в якості окремого суспільного стану з відповідними правами і привілеями — особистої свободи, власних самоуправління й суду, права власності на землю та ін.

Але юридичне визнання козацтва відбувалось не на пустому місці й не з королівської ласки. Це був результат його оновлення в нових політико-правових умовах, після довгої і впертої боротьби за свої права. Стародавньою основою козацтва був споконвічний степовий слов'янський люд, який сторіччями жив в умовах прикордонної боротьби з степовими племенами. Тепер же, з середини XVI ст., у козацтво стала масово вливатись інша суспільна група — бояри-слуги.

Це був нижній прошарок давнього єдиного військово-рицарського стану в Україні. Існували вони ще з давньокиївських часів. До XVI ст. литовські власті активно підтримували боярство, вбачаючи у ньому військову опору держави. Особливо заохочувалось їхнє поселення на кордонах держави. Цілими колоніями вони осаджувались навколо прикордонних замків, таких як Черкаси, Канів, Бар та ін. Багатші з бояр мали маєтки з феодальне залежними селянами і становили., разом з князями клас землевласників. Більшість же, особливо на Київщині і Східному Поділлі, де не вщухала постійна прикордонна боротьба, не мали змоги заводити великого господарства. Вони залишалися дрібними воїнами-рицарями, які відбували службу за наділ землі. Відірвані від політичних центрів Великого Князівства Литовського, живучи власними регіональними проблемами, українські бояри-слуги складали специфічну групу-населення країни. На протязі XV ст. держава всіляко Охороняла права всього боярства на території ВКЛ і тому Це сторіччя не випадково називали "золотим віком" боярства.

Однак з початку XVI сторіччя польська держава змінює своє ставлення до бояр. З розвитком військової техніки — переходом армій на вогнепальну зброю — велика кількість дрібних професійних рицарів стає уже непотрібною. Цей процес характерний для всієї середньовічної Європи. При цьому феодальна держава визнавала належними до шляхти лише тих осіб, які мали підтверджені права на феодальні землеволодіння (землю з селянами). Більшість бояр-слуг, які володіли землею на звичаєвому праві, таких підтверджень не мала. Тому тільки частина з них була визнана "боярами-шляхтою", а в інших почали масово відбирати землі. У перспективі їх чекала доля перетворитись у феодальне залежних селян. Юридичним актом, який узаконював процес знищення боярства, була так звана "Устава на волоки" віл 1557 року.

Люблінська унія 1569 року, коли Україна потрапила під владу Польської Корони, до краю загострила ситуацію. Адже польське право взагалі не визнавало існування подібної суспільної групи. Поставлене на грань знищення боярство змушене було вести виснажливу боротьбу за збереження своїх прав. Природніми союзниками бояр-слуг стали при цьому їхні давні партнери по спільній прикордонній антитатарській боротьбі — козаки. І саме боярство, щоб підкреслити свою відбирувану владою свободу, поряд із старою назвою "рицарі" починає вживати назву "козаки" — вільні люди. Так, за історично короткий строк (1550 — 80-х років) відбувся досить швидкий процес масового покозачення боярства, або, інакше кажучи, "обоярення" козацтва. При цьому останнє з невеликої і досить аморфної маси степових промисловиків раптом перетворилось у значну, добре організовану групу населення із давніми військовими і суспільними традиціями.

Спроби уряду знищити це нове козацтво-боярство ніяких результатів не дали і не могли дати. Адже Україна, на відміну від інших європейських країн постійно потребувала великої кількості воїнів для ведення антитатарської боротьби. Це була об'єктивна необхідність і польський уряд був змушений це визнавати, так само, як і зважатл на силу опору козацтва. Тому в Польщі вирішили, що коли вже не можна знищити козаків, то треба якось приручити їх і юридичне оформити їхнє існування в нових правових умовах. Таким чином виник певний компроміс між владою і боярством-козацтвом. Влада, заперечивши рівність бояр-слуг із шляхтою, все ж мусила погодитися, що вони є не простими "хлопами", а окремим вільним привілейованим суспільним станом. Це і було підтверджено козацькими реформами 1570-х років.

І от приблизно в цей складний період, не пізніше початку 1580-х років розпочинається козацька кар'єра Криштофа Косинського. Він був шляхтичем, родом з Підляшшя. Національність і релігія Косинського невідомі. Він міг бути православним українцем, окатоличеним українцем, або навіть "уродзоним" поляком. Для козацтва другої половини XVI сторіччя ці фактори не грали ніякої ролі — головним була вірність військово-корпоративним інтересам. На релігійні й національні проблеми козацтво стало звертати увагу значно пізніше. Незрозумілою загадкою для багатьох читачів може бути шляхетське походження козацького ватажка. Виховані радянськими шкільними підручниками, ми уявляємо козацтво єдиною масою втікачів-кріпаків із загостреним класовим чуттям, переповнених ненавистю до панів-гнобителів. Не можна сказати, що це уявлення зовсім помилкове, але воно відображає тільки частину справжньої картини такого складного соціального утворення, як козацтво. Описаний вище процес покозачення боярства в певній мірі спростовує подібні примітизовані стереотипи. Козаки-бояри, у свою чергу, не почували загальної ворожості до шляхти. Подібне відношення велося від історичної пам'яті про давню єдність військово-рицарського стану, до якого входили і шляхта, і боярство. Згадаємо, що навіть значно пізніше розглядуваних подій, у розпал Визвольної війни, Богдан Хмельницький постійно підтверджував українській шляхті її права і привілеї.

До кінця XVI сторіччя козаки остаточно розірвали попередні дружні відносини з магнатською верхівкою пануючого класу, яка в соціальній сфері проводила жорстоку кріпосницьку політику. Проте для української шляхти двері до козацтва були відкриті завжди без будь-яких обмежень. Шляхетсько-боярський елемент у козацтві, становив його провідну, політичне зрілу групу. З нього виходила основна частина козацької старшини, у тому числі гетьманів, кошовий отаманів, полковників. Січове товариство принципово не визнавало пріоритету крові, але успіхам шляхти в козацтві сприяло не походження, а те, що вони були більш освіченими, політичне розвинутими і змалку готувалися до військової діяльності. Це вигідно відрізняло їх від козаків-простолюдинів.

Автор сподівається, що подана вище інформація може служити своєрідними історичними координатами для кращого розуміння маловідомих читачеві процесів. А тепер звернімося до подій, які відображали ці процеси і були пов'язані з початковими етапами діяльності Косинського. Не викликає сумнівів, що він мав великий авторитет серед козацтва. З цього напрошується висновок, що майбутній гетьман спочатку провів серед запорожців не один рік. Можна припустити, що Косинський потрапив на Січ десь від початку сімдесятих до початку вісімдесятих років XVI ст. Він міг козакувати уже в Богдана Ружинського — найвідомішого князя — козацького ватажка після Дмитра Вишневецького. Цей молодий здібний воїн загинув у 1576 році при взятті фортеці Аслан-городок в пониззі Дніпра. Косинський міг брати участь у боротьбі за молдавський престол претендентів Івоні та Івана Підкови, підтриманих козаками, міг бути в молдавській столиці Яссах разом з козацьким старшим Яковом Шахом. Можливо, перебував уже серед перших реєстровців 1578 року. На жаль, ті списки до нас не дійшли.

Якщо ж Косинський тоді ще не козакував, то можна досить впевнено твердити, що він потрапив до козацьких лав під час Московської війни Стефана Баторія. Тоді в козацтво влилось багато добровольців з дрібної шляхти. І уряд це всіляко заохочував. На стороні польського короля в 1579—1582 роках воювало проти Москви до чотирьох тисяч козаків. Вони діяли на всьому фронті бойовищ — від Путивля і Стародуба до Полоцька і Пскова. На українському прикордонні вони вели переважно дрібну партизанську війну, а на півночі входили до складу королівських військ. Баторій був задоволений тим, що енергія козацтва спрямовувалась у потрібному для Речі Посполитої руслі. Однак, надії короля на лояльність козацтва виявилися марними. Як тільки закінчилася Московська війна, козаки знову почали напади на турків і татар. Разом з козацькими загонами Косинський у 1583 році міг здобувати найбільшу турецьку фортецю в Молдавії і всьому Північному Причорномор'ї — Тягин (Бендери). Цей напад дістав розголос по всій Європі. В козаках почали вбачати реального союзника народів центральної Європи в боротьбі проти османської агресії. Інакше вів себе польський уряд, який дотримувався політики нейтралітету щодо Туреччини. Коли козаки повернулися з переможного походу, їх почали переслідувати, виловлювати по містах і селах. На вимогу турецького посланця тридцять спійманих козаків було страчено у Львові. Однак, такі репресії могли тільки роздратувати козацтво і воно зовсім перестало зважати на польський уряд. Адже їхня діяльність, при всьому авантюризмі й політичній невиваженості (особливо з точки зору польських політиків), мала об'єктивно зумовлений характер. Польський уряд не міг стримати майже щорічних нападів татар на українські землі. Тягар цієї виснажливої боротьби, пущеної державою на самоплив, лягав на плечі козацтва.

З посиленням козацтва у вісімдесятих роках XVI ст. мінялась стратегія і тактика дій. Воно могло вже вести не тільки дрібну партизанську війну, виконувати сторожову й розвідувальну службу і відбивати полон при відступі татар з України. Козаки все більше розгортали наступальну політику, спрямовану на знищення гнізд турецько-татарської агресії — міст-фортець Північного Причорномор'я. Вони намагалися також зупиняти походи татар на українські землі. Низове лицарство, звичайно, не могло стримати великі походи кримського царя,1 коли він збирав 40—60-тисячну орду. Але подібні походи відбувалися раз на декілька років. Дрібніші ж виправи кримських царків і мурз мали місце по декілька разів на рік. Подібні напади козаки відбивали все успішніше. Ця боротьба відбирала в козацтва найбільше сил і приносила найбільше користі. З кінця XVI ст. козаки немовби щитом прикрили від татарських нападів середнє Подніпров'я, яке внаслідок цього почало швидко заселятись і стало осередком козацької України.

Вразливим місцем для татар і зручним для козаків були дніпровські переправи. Саме на них запорожці почали зустрічати татарські орди й перетинати їм шлях в Україну. Таких випадків відомо чимало. Показово, що саме в одному з них уперше з'являється ім'я Косинського. 2 травня 1586 року кошовий отаман Богдан Микошинський у листі до іншого старшини — К. Підвисоцького — повідомляв про перебіг подій на дніпровських переправах: "прискакала сторожа з низу, з Тавані і городків, послана Криштофом, і дала знати, що цар кримський прийшов туди з усією силою і хотів переправитись", але внаслідок повені там була висока вода. А коли татари пішли до броду в іншому місці, то їх зустрів уже попереджений кошовий із запорожцями і в бою зупинив переправу ворога.

Криштоф (а всі дослідники впевнені, що мається на увазі Косинський), як ми бачимо, знаходився на відповідальній і небезпечній сторожовій службі. Керувати обороною переправ запорожці доручали найдосвідченішим козацьким старшинам, тобто таке достоїнство вже тоді визнавалося за Косинським. Після цієї події ім'я Косинського знову на довгі чотири роки зникає з сторінок документів. Однак, ми вже знаємо, що в бурхливій діяльності козацтва тих років був і його конкретний внесок.

А найбільший вибух козацької активності припав на 1587 рік. Козаки взяли турецькі фортеці Очаків, Білгород, Тягин, спробували посадити на молдавський престол нового претендента, здійснили морський похід на Козлів (Євпаторію). У серпні 1589 року козаки завдали великих втрат татарській орді на річці Кам'янці на Поділлі після нападу татар на Волинь і Галичину. Вночі козаки напали на кіш одного з татарських царків, знищили всіх татар і визволили біля трьох тисяч бранців. Інші татари прийшли на допомогу до своїх, але "козаки, як могли наспіх з тих трупів татарських... шанці (окопи — С. Л.) собі починивши... стали до них стріляти" і відбили атаку. Цей епізод красномовно свідчить про жорстокість часу, який розглядаємо. Не задовольняючись обороною, козаки восени 1589 року знову ходили на Тягин і Очаків. До якої з названих подій доклав руку Косинський — невідомо. Але те, що низове товариство невдовзі визнало його своїм гетьманом свідчить, що в подіях 1587—1589 років він мав бути одним з головних проводирів.

Старшинська служба — гетьманами, отаманами і полковниками — в козацькому війську була шанованою і впливовою, але й дуже непевною. Тому знаємо в тих роках лише декілька осіб, які втримувалися в козацькій верхівці досить довго. Це уже названі Микошинський і Підвисоцький, які в перших козацьких повстаннях намагалися триматись осторонь соціальних рухів, але твердо продовжували антитатарську боротьбу. Це і Ян Орішовський — ополячений український шляхтич, який більше двох десятків років був одним з керівників реєстровців і користувався авторитетом у всього козацтва. Багато старшин гинуло в безкінечних боях і битвах. Так, отаман Кулага наклав головою під час нападу на Козлів, не встигнувши вчасно покинути захоплене місто. Інші старшини просто зникали з історичної арени після однієї-двох згадок, як, наприклад, Лук'ян Чернинський, Це могло означати або загибель, або, в кращому разі, скинення з урядування. І тим більше поваги заслуговують ті особи, яким вдавалось очолювати козацьку вольницю упродовж кількох років. Довге козакування Косинського висунуло його в перший ряд серед козацьких ватажків, а наступні події поставили його на чолі козацтва.

У 1589 році виникла реальна загроза війни між Туреччиною і Річчю Посполитою. Як головний привід до конфлікту турки висували козацьке питання, тобто напади козаків — підданих Польщі — на турецькі володіння. Однак, це був усе ж привід, а не причина. Наприкінці XVI ст. правлячі кола Туреччини вирішили почати новий наступ на "гяурів", аж до повного підкорення всієї Європи. Невдовзі розпочалась і війна народів південно-східної Європи проти турецького панування. Тому загрозу нападу Туреччини на Польщу можна розглядати як прояв загальної османської політики щодо християнського світу.

Польський уряд був приголомшений таким розвитком подій. Небезпека змусила готувати мобілізацію всіх можливих військових сил. Тому, замість розправи з козаками, як вимагали того турки, уряд запросив їх на службу. На сеймі 1590 року схвалено план мобілізації стотисячного війська, в тому числі двадцяти тисяч козаків. Швидко набрали три тисячі реєстровців — тисяча кінноти і дві тисячі піхоти. Вони були розташовані на Поділлі поряд з польськими частинами.

Під час гарячкових приготувань, 25 квітня 1590 року, король Сигізмунд III направив до козацького гетьмана Войтеха Чановицького універсал з наказом перейти під командування брацлавського воєводи Януша Збаразького. При цьому король нагадав, що "через посланців наших Загоровського і Косинського про це раніше до вас писали.". Тобто, виявляється, що на початку 1590 року Косинський був посланцем короля до козаків (!!!). Як опинився він у такій ролі й чи не суперечить це всьому сказаному вище про козакування Косинського? Швидше всього, що не суперечить. Справа в тому, що до кінця 1580-х років козакування магнатів і шляхти було досить поширеним явищем. Згадаємо хоча б козакування українських князів Вишне-вецьких і Ружинських. І хоч уряд з підозрою ставився до подібних осіб, але все ж вони залишалися повноцінними громадянами країни. Тому зрозуміло, що король мав усі підстави використати досвідченого в козацьких справах шляхтича в ролі свого посланця.

На користь козацького "походження" Косинського промовляє той факт, що його ім'я не зустрічається ні серед королівських чиновників, ні серед військовослужбовців Речі Посполитої того часу. Направити ж до козаків випадкову людину уряд у цій ситуації не міг. Скажімо, другий посланець — Ф. Загоровський був ротмістром королівського війська і його поява серед козаків диктувалася необхідністю посилення контролю над козацтвом з боку військового командування. Цілком можливо, що Косинський опинився при королівському дворі як козацький старшина для координації дій козацтва і державної влади в зв'язку із загрозою війни. А потім, як "уродзоний" шляхтич, — направлений до козаків з відповідними інструкціями вже від імені короля. Очевидно, уряд розраховував на лояльність Косинського. Щоб підкреслити значимість нинішньої служби, він надав Косинському і Загоровському, а також козацькому гетьману Чановицькому (також шляхтичу) земельні пожалування. Косинський отримав маєтки Рокитне й Ольшаницю на Білоцерківщині. При цьому були швидко виконані всі необхідні формальності — до Києва прибув королівський дворянин і в гродському суді оголосив про введення у володіння маєтками названих осіб згідно королівській волі.

Однак, у 1590 році загроза війни для Речі Посполитої минула. Турки справді зібрали певне військо і направили його в Молдавію. Але, побачивши, що поляки готуються до серйозної боротьби, погодилися на переговори. Угоди було досягнуто за рахунок козацтва. Поляки обіцяли туркам вивести всіх козаків з дніпровського низу і розправитися з усіма непокірними. Зробити це польський уряд не мав сил, тобто подібні спроби могли тільки роздратувати козаків. Будь-кого могла вивести з себе рідкісна непослідовність польської політики — неодноразові переходи від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки. Навіть найбільш лояльне до уряду реєстрове козацтво зазнавало подібних метаморфоз. Після досягнення угоди з Туреччиною кількість реєстровців зменшилася з трьох до однієї тисячі чоловік. Нещодавно набрані для святої справи оборони Батьківщини козаки раптово, внаслідок зміни політичної кон'юнктури, опинилися поза законом, і, зрозуміло, поповнили ряди незадоволених.

Більше того, польський уряд не виконував своїх зобов'язань і перед тими, хто залишався в реєстрі, їм, як і коронному кварцяному війську, належала певна плата, хоча б у розмірі відшкодування за особисті витрати. А на відміну від тих же королівських жовнірів, козаки ще й озброювалися за власний кошт. Але польський уряд не мав грошей, щоб платити козакам, бо коли загроза турецької навали минула, шляхта відмовилася сплачувати податки на військо. Єдине, на що спромоглася влада щодо козаків — це видати проти них грізні ухвали. Загалом, дії польської сторони виглядали справжньою провокацією до антиурядових виступів. Тому обурення козацтва в 1591 році було на рідкість одностайним.

Воно накладалось на більш глибокі соціально-економічні суперечності в житті України кінця XVI ст., породжені наступом кріпосницьких відносин і феодального землеволодіння. Цей процес активно спрямовувала українська магнатерія — князі Острозькі, Вишневецькі, Ружинські та ін. Ці недавні друзі й покровителі козацтва мерщій захоплювали землі на Київщині і Східному Поділлі, в тому числі й ті, якими віддавна користувалися козаки. А оскільки вони обіймали і всі місцеві адміністративні посади, то назрів ще один конфлікт — між козацтвом і магнатами-урядниками.

Сірником, кинутим у цю вибухонебезпечну атмосферу, стала, очевидно, особиста справа Косинського. Недавнє надання йому маєтку Рокитне на Пороссі виявилося пустою фікцією. На перешкоді Косинському стали К. Острозький і його син Януш. Вони вже давно вважали ці землі своєю власністю і внаслідок маніпуляцій документами добилися того, щоб це було визнано.

На той час рід Острозьких повністю домінував в Україні і був наймогутнішим у всій Речі Посполитій. Сучасники писали, що К. Острозький міг би претендувати на королівський трон, якби не був схизматиком (православним). Острозькі мали у власності понад тисячу сіл і містечок, займали ключові адміністративні посади на українських землях. Сам старий князь був Київським воєводою. Його син Януш — воєводою Волинським. Разом ці воєводства становили більшу частину України. Януш займав ще ряд Дрібніших посад, у тому числі білоцерківського старости, якому якраз і підлягало Рокитне. Зрозуміло, що Косинський не міг тягатися з магнатами в судовому порядку, скаржитися на Острозьких самим же Острозьким. А королівська влада не мала над ними ніякої сили.

Звичайно, невідомо, як повів би себе Косинський, якби отримав обіцяне пожалування. Ми знаємо немало прикладів, коли шляхтичі, "покозакувавши" і задовольнивши цим свій гонор, поверталися до розміреного поміщицького життя. А у випадках конфліктних ситуацій навіть ставали запеклими ворогами козацтва. Можливо, Косинський і не зрадив би козацькому товариству, але залишився б толерантним до властей, як подібний біографією до нього Ян Орішовський. Однак, у 1591 році перед ним постав інший вибір — проковтнути приниження, або спробувати постояти за себе. Шляхетський і козацький гонор, помножений на загальне обурення козацтва, привели його до бажання провчити магнатів силою. А оскільки Острозькі були представниками пануючого класу властей, а Косинський ватажок козацтва, то цей конфлікт переріс у конфлікт козацтва з місцевою владою в Україні. Зрозуміло, що в подібній ситуації не слід перебільшувати значення в розвитку подій особистої образи окремої людини. В історії козаччини такі закиди робляться на адресу більшості козацьких лідерів — від Косинського і Наливайка до Павла Полуботка. Однак особисті проблеми цих осіб були лише відображенням загальної соціальної атмосфери суспільства.

Рішуче бажання Косинського постояти за свої і козацькі інтереси привернули на його бік усіх невдоволених. З літа 1591 року він іменує себе гетьманом і в такій якості визнається козацькою вольницею. Важливо відзначити, що до своєї смерті у 1593 році Косинський був єдиним гетьманом для всього козацтва, хоча в традиціях тих часів було паралельне гетьманування — керівництво великими загонами декількох ватажків. Це свідчить про одностайність підтримки Косинського всіма групами козацтва.

Більш далекоглядні польські діячі розуміли необхідність зняти напругу у відносинах з козацтвом виплатою йому грошей. Але державна машина країни вперто не бажала розставатися з тими фінансовими крихтами, які їй давала шляхта. Так, Ян Потоцький, кам'янецький староста і керівник військової оборони подільського прикордоння, у червні 1591 року отримав від коронного підскарбія розпорядження взяти для козаків гроші в Раві Руській з місцевої кварти, але це не відповідало встановленому порядку. Про плату козакам бідкались канцлер і коронний гетьман Ян Замойський і навіть львівський католицький архієписком, але в першій половині 1591 року козаки її так і не побачили. Офіційний патрон козацтва Микола Язловецький писав до Я. Замойського про необхідність заплатити козакам, щоб запобігти новій біді. А біда насувалася хоча б тому, що низовці, звільнені поведінкою державної влади від обов'язків перед нею, знову збиралися в похід на "неприятеля хреста святого". Частина з них на чолі з Горностаєм нібито вирушала на море, а декілька тисяч чоловік, під керівництвом Косинського хотіли йти в Молдавію. Це надзвичайно налякало польські власті. За розпорядженням короля Язловецькому все ж вдалося умовити козаків, очевидно, знову обіцянками плати, і похід в Молдавію зірвався.

В результаті козацька енергія спрямувалася в іншому напрямку — на волость. У серпні 1591 року з містечка Пикова на Поділлі Косинський розіслав листи до різних козацьких загонів із пропозиціями приєднуватися до нього, аби добитися справедливості — "мусимо самі промишляти". І промишляння розпочалося. В жовтні козаки зайняли міста і містечка Переяслав, Білогородку, Білу Церкву, Трипілля, Київ. Під опорними пунктами волинських володінь князів Острозьких — Острополем і Костянтиновим — спалахували невеликі бої козаків із загонами Острозьких. Останні, очевидно, твердо вирішили не пускати козаків на Волинь, але Київщиною змушені були поступитися. На зайнятій місцевості Косинський звелів населенню присягнути козацтву. Зокрема, присягли на послух козакам жителі Канева і Черкас, Богуслава, і Корсуня. В Білій Церкві за наказом Косинського розстріляли "п'ятеро шляхтичів, які відмовилися визнати "козацький присуд". У захоплених замках козаки забирали гармати, порох, ядра, рушниці та інше військове спорядження. Загальна кількість козаків, які діяли під проводом Косинського сягнула до п'яти тисяч чоловік. Резиденцією козацького гетьмана стала Біла Церква.

Покидаючи Білу Церкву наприкінці грудня 1591 року Косинський особисто заглянув до будинку помічника князя Острозького місцевого підстарости князя Курцевича-Булиги. Козаки відкрили комору, і Косинський забрав звідти майнові документи князів. Це були пожалування, які підтверджували право власності Острозьких на землі й селян, зокрема на староство Білоцерківське і Богуслав, а також на "грунт Розволожський і Велику Слободу, і Рокитне". Тобто, Косинський знайшов документи Острозьких на володіння спірним маєтком. Це служить одним із аргументів для того, щоб пов'язувати дії Косинського з його особистими претензіями до Острозьких. Однак сам Косинський мусів розуміти, що з будь-яких документів він ніякої користі не споживе. Тому наїзд на будинок підстарости скоріше мав на меті зайве "насолити" могутнім суперникам.

Розвиток подій в Україні сполошив нарешті й польський Уряд. 16 січня 1592 року король Сигізмунд III видав розпорядження про необхідність покари повстанців. У листі вказувалося: "дійшло до вух наших, що в українських воєводствах: Волинському, Київському і Браславському... (чиняться — С. Л.) нечувані шкоди, кривди, грабунки і морди як в містах і містечках, так і у селах від людей деяких свавільних, які ні на право посполите, ні на зверхність нашу ніц ся не оглядають". Серед найнебезпечніших дій козацтва, крім "знищення пожитків наших" і нападів на турків і татар, було відмічене й те, що вони "підданих наших приваблюють". Небезпеку союзу козацтва з "підданими" — міщанами і селянами — прекрасно розуміли всі. Справді-бо, з початком активних дій козацтва на волості почав розгортатися процес різкого збільшення втеч і приєднання до козаків селян і міщан. Для майбутнього посилення козацтва це мало вирішальне значення.

У листі-наказі до місцевих урядовців король також накреслював ряд заходів по приборканню повстанців — усі місцеві урядовці повинні шукати й карати людей "свавільних, нам у праві непослушних" і складати чорні списки всіх відсутніх дома господарів. Однак, без реальної підтримки військовою силою подібні розпорядження залишалися фікцією. Більш серйозним заходом уряду уявлялося призначення спеціальної комісії для розслідування дій козацтва. До неї увійшли представники української влади, які добре знали козацтво — снятинський староста Микола Язловецький, черкаський — Олександр Вишневецький, брацлавський — Якуб Струсь, барський Станіслав Гульський. Голова комісії Язловецький вважався офіційним патроном реєстрового козацтва. Ці комісари справді добре знали вдачу козаків і тому для розмови з ними зібрали власні військові загони.

На початку березня 1592 року комісари прибули до Фастова, звідки почали вести переговори з козаками, які засіли в Трипіллі. Декілька разів вони вимагали від повстанців припинити будь-які дії, видати Косинського, визнати розпорядження властей і розійтися по домівках. 10 березня Язловецький писав до козаків: "Панам молодцям Запорозьким, що в Трипіллі... Панове Молодці! Хоч ви, незважаючи на моє писання, вже показали себе непослушними і Королеві, пану моєму, і мені самому, забувши про свою присягу і обов'язки щодо свого природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника Короля і Речі Посполитої, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цей лист, наказуючи вам від імені Короля, аби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противились, бо тут ви народились і важко б вам було обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити Королеві і кров поганську розливати, — коли ви зараз не ув'язните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за поміччю Божою з людьми королівськими буду мститися над вами".

Як бачимо, козакам пропонувався досить зручний вихід — перекласти всю вину на Косинського і тим самим виправдати себе. Але вони на це не пристали. Королівські комісари, які підступили до Трипілля, побачили досить значні сили козаків і зрозуміли, що не зможуть розправитися з ними. Нові переговори привели до формальної угоди — козаки обіцяли, що не будуть бунтувати і знімуть Косинського з гетьманування, не видаючи його. З тим комісари й відбули, фактично нічого не добившись.

На позицію польських урядовців, можливо, вплинула не тільки слабкість їхніх сил, але й позиція впливових польських діячів — канцлера і великого гетьмана коронного Яна Замойського і гетьмана польного коронного Станіслава Жолкєвського. Останні вважали, що козацькі виступи е лише міжусобною боротьбою козаків проти князів Острозьких і тому це лише приватна справа Острозьких. Польські керівники були навіть раді, що козаки потрусять ненависного їм українського магната. Недалекоглядність такої політики панівних кіл Речі Посполитої стала зрозумілою значно пізніше. Так, польський хроніст І. Бєльський писав, що "не треба було легко тих речей важити, бо звичайно з таких малих початків великі речі стаються".

Зрозумівши слабкість властей, козаки й не думали припиняти своїх дій. Косинського з гетьманування вони не зняли. А, можливо, і зняли, а потім обрали знову. Подібного роду дипломатичні хитрощі використовувалися не раз. На Київщині козаки продовжували вести себе як дома. Повстанці неодноразово приходили до столиці воєводства — відпочивали там, забирали з замку "гармати, котрі ліпші, порох і всю стрільбу". Встановлення їхнього панування відбувалося в цілому мирним шляхом. Тільки в Переяславі сталася велика сутичка з місцевою шляхтою. Козаки взяли місто приступом, вбили підстаросту і багатьох шляхтичів. Загалом, повстання Косинського відзначалося досить м'яким відношенням між противниками. Цим воно відрізнялося від наступних козацьких рухів в Україні, коли міра озлобленості зросла, а разом з нею безмірно помножилася і міра жорстокості з обох боків.

У діях козацтва простежувалося бажання взяти за живе насамперед князів Острозьких. Міста, які займали козаки, в більшості випадків належали Острозьким, маєтки — також. Окрім Острозьких, козаки зводили рахунки і з дрібними чиновниками. Вони страждали десятиріччями від їхнього свавілля та різноманітних поборів і утисків. Урядники брали з козаків непомірну плату за провіз продукцій промислів з низу на волость, знущалися з козацьких сімей під час відсутності господарів, накладали на них різноманітну повинність. На слабку місцеву владу лягало і виконання всіх нереальних постанов уряду по приборканню козацтва. Кампанії по знищенню козацтва (через слабкість польської держави) ніяких результатів не давали, а незадоволення козацтва подібними діями спрямовувалося проти місцевих властей. Звичайно, ті пристосовувалися до ситуації як могли, нерідко ігноруючи нереальні розпорядження Варшави. Але загалом, давнє мирне співжиття місцевої влади і низовців поступилося місцем конфронтації між ними.

Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка київського воєводи Костянтина Острозького. Здається, він мав би здійснювати енергійні заходи по приборканню козацтва. Але князь не прагнув до боротьби, хоча мав можливість особисто виставити більше трьох тисяч озброєних слуг. Відповідь на таку дивну поведінку магната слід шукати як у сфері економічній, так і психологічній. Маєтки Острозького на Київщині, в яких господарювали козаки, ще тільки заселялись і не приносили князю особливого прибутку. Відповідно і козаки не могли завдати йому серйозних збитків. Що стосується психологічного фактору, то старому князю було нелегко перенести різку зміну взаємовідносин між козацтвом і магнатерією. Все своє довге життя він вважався покровителем козацтва. Про тісні зв'язки Острозького з козаками неодноразово свідчили польські, турецькі й татарські інформатори ще з часів Баторія. Каральна акція проти козаків принесла б Острозькому як великі фінансові витрати і загибель власних людей, так і остаточну втрату прихильності козацтва, якою українські магнати все ж дорожили. Тому князь своїми руками не волів розправи над козаками. Він просив у польського сейму допомоги військом і грошима, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному йому воєводстві.

Щоб якось зменшити тиск козацтва, українська магнатерія влітку 1592 року спробувала спрямувати енергію бунтівників у вигідне їй річище — на пустошення московських кордонів або виправи проти татар. Ідеологом такої політики щодо козацтва був тодішній київський католицький біскуп Йосиф Верещинський. З цього приводу московський уряд отримав тривожну звістку: "...біскуп київський та князь Олександр Вишневетський та староста Остринський Лаврін Ратомський наймують черкас атамана І.Косинського та інших і від короля їм сукна і гроші валяють, щоб вони йшли під Чернігів". Посилання старост "'йа короля було явним перебільшенням, але не викликає сумнівів, що за цими заходами стояла фігура Острозького. Князь неодноразово висував претензії на Чернігово-сіверські землі, як своє спадкове володіння. Для подібних відправ на московські рубежі магнати завжди знаходили немало бажаючих. Скажімо, князі Вишневецькі поширювали свої володіння на Лівобережжі в основному за допомогою козаків. Однак зараз козацтво серйозно зайнялося справами на волості й виманити його звідси ніяк не вдавалося. Навіть спроба Й. Верещинського організувати великий похід на татар зазнала повної невдачі.

Козаки спрямовували свої дії в протилежному напрямку — на всю Київщину, Східне Поділля і на Волинь. Сам Косинський влітку 1592 року перебрався на південний схід Волині до містечка Острополя і звідти громив маєтки свого ворога Острозького. В селах, де стояли козаки, вони вводили свою владу. Це служило прекрасною рекламою козацтву. Селяни бачили людей, які жили вільним життям, без пана, без орендаря та урядника. Спроба Острозького в серпні 1592 року розбити Косинського закінчилася поразкою князя, що зміцнило становище козацтва.

На опанованих територіях козаки намагалися встановити свій порядок. У новому королівському універсалі з цього приводу вказувалося, що козаки не тільки "способом неприятельським" здобувають маєтки і міста, "а що важливіше, як шляхетського, так і міщанського стану людей до віддавання собі присяги і послушенства примушують". Уряд чітко усвідомлював, у чому полягає найбільша загроза існуючому ладу — в створенні альтернативних політичних структур. Подібні свідчення польських властей показують, що боротьба козацтва носила насамперед соціально-політичний, а не соціально-кримінальний характер. Козаки, хай і непослідовно і несвідомо, але виступали не тільки елементом деструктивним, але і в певній мірі — творцями нових адміністративних відносин. Згадані документи про "козацькі присуди" відображають початок процесу творення на волості нової, козацької влади — на противагу державній владі Речі Посполитої. У найближчі роки ця діяльність привела до створення козацьких громад у містах і селах, а пізніше — виросла у військово-адміністративний устрій України. Криштоф Косинський, який керував цими діями козацтва, у певній мірі може вважатися провісником майбутньої козацької республіки.

Козаки, звичайно, не підозрювали, які грандіозні наслідки можуть бути з їхньої діяльності і більше цікавились днем насущним. Пробувши все літо на волості й, маючи в перспективі ту ж волость аж до весни, вони вже планували собі заняття на наступний рік. З приводу їхніх планів маємо надзвичайно цікавий документ — грамоту Бориса Годунова до Криштофа Косинського, дану у відповідь на посольство запорозького козацтва до царя. Годунов вказував, що козаки "в грамоті своїй царській величності писалисте, що государ ваш король з турським помирився, а вас-то зараз у Києві козаків людей годних три тисячі. І одні хочуть йти до царя християнського до землі угорської, а інші до короля шведського, тільки ще на цю зиму у Києві жити будете". І козаки пропонували царю свої послуги "проти котрихось неприятелів", маючи на увазі насамперед татар. Москва з готовністю відгукнулася на цю пропозицію, але, чи вилилось це тоді в якісь конкретні форми співробітництва, нам невідомо. Подібне посольство спорядили низовці й до австрійського цісаря. Знаючи про початок австро-турецької війни, вони, очевидно, розраховували на зацікавленість у їхніх послугах цісарського двору. Про це посольство маємо згадку в повідомленні цісаря Рудольфа II московському уряду в першій половині 1593 року: "...козаки низовські били чолом, які в понизов'ї перебувають, і хочуть йти в Угорську землю і служити проти Турського". Однак у Празі, резиденції імператора, вони цього разу не отримали ніяких конкретних пропозицій. Обережний австрійський уряд вирішив спочатку з'ясувати правове становище козацтва. Однак, незважаючи на відсутність конкретного результату, посольство козаків в Австрію можна вважати також вдалим, оскільки звідтоді покладено початок контактів козаків з австрійським урядом, що дало плідні результати в 1594—1595 роках. Із названих козаками можливих роботодавців безплідними виявилися тільки їхні плани щодо шведського короля. І то з причини смерті останнього. А новим королем Швеції став польський король Сигізмунд III Ваза, тобто відбулася персональна унія Речі Посполитої і Швеції.

Царська грамота згадує декілька представників козацької старшини Яковицького, Бистрицького, Саська, Кизима, Осовського, Солмського і Федорова. Це дає нам уявлення про оточення Косинського, що важливо з огляду на непевність появи самого Косинського серед козацтва. Троє з названих старшин відомі з інших документів. Сасько (Сашко Федорович) — одна з найпомітніших постатей із старшин тих років, був, зокрема, послом запорожців до австрійського цісаря, а в 1593 році — полковником війська запорозького. Інший старшина — Яків Осовський — відомий як козацький отаман з 1590 року. Третій старшина — Матвій Федоров, за походженням, очевидно, московит, також був запорозьким отаманом, який ще в 1588—1589 роках діяв у басейні річки Донець. Тобто, ми бачимо, що Косинського оточувала і підтримувала заслужена козацька верхівка.

Поширення повстанських сил на Волинь привело до різкого загострення соціальної боротьби. Адже волинські землі були давнім осередком феодального землеволодіння. Тут знаходилась найчисленніша в Україні шляхта, тут же ширилися родові гнізда більшості українських магнатів, у тому числі Острозьких. Тепер, коли біда стояла на порозі, волинська шляхта почала вимагати від властей рішучих заходів і готуватися до боротьби з козацтвом.

Переломним в організаційному відношенні став січень 1593 року. На своїх сеймиках у Луцьку і Володимирі-Волинському шляхтичі оголосили "посполите рушення" (загальне шляхетське ополчення) проти козаків. Настрій шляхти зрозумілий, адже козаки, "звичаєм неприятельським немало замків, міст і сіл українних повоювавши, зголдовавши маєтність братів наших — шляхтичів оних країв і деяких самих осіб в неволю до в'язниці побравши, тепер з немалим військом з арматою способом неприятельським юж до воєводства Волинського притягнули, умисливши і далі панства Короля Його Милості пустошити і плюндрувати".

16 січня 1593 року король Сигізмунд III також видав наказ про скликання шляхетського рушення трьох українських воєводств — Волинського, Київського і Брацлавського. Польський сейм у своїй постанові вказав, що "сваволя козаків чим далі, тим більше шкодить Речі Посполитій, через це сейм 1593 року постановляє назвати козаків ворогами Вітчизни. Гетьманові війська нашого доручаємо тих свавільників знищити". Щоправда, королівське військо так і не вибралося на Волинь.

Під загрозою великих збитків і під тиском шляхти нарешті почав активно готуватися до боротьби і К. Острозький. Наприкінці січня 1593 року під його прапори до Старокостянтинова зібрались шляхтичі-ополченці українських воєводств. Януш Острозький привів добровольців з Галичини і Польщі, а також угорських найманців. Косинський, який стояв в Острополі, дізнавшись про початок походу на козаків, відійшов до містечка П'ятка. Там він вирішив дати бій противнику. Під містом спорудився козацький табір. Однак, свою злу справу зробила зима. Козаки не любили воювати взимку, бо цей сезон був непридатним для їхньої тактики, у якій велика роль відводилась засідкам і земляним укріпленням. Ось і тут козаки не змогли окопатися — вирити навколо табору рів та шанці, що різко послабило їхню обороноздатність.

За декілька днів приспіли війська Острозького. Точні сили противників, які зійшлися під П'яткою, нам невідомі. За приблизними підрахунками в Косинського могло бути три-п'ять тисяч чоловік, а в Острозького — також біля п'яти тисяч. Окремі дрібні сутички між обома сторонами закінчувалися на користь козаків. Але все мала вирішити велика битва. Вона відбулася на другий день. Попервах козаки успішно відбивали наступ шляхти. Та, відчувши перевагу, вони покинули оборонні рубежі, почали наступ у відкритому полі... Але коли з глибини оборони на них з відбірною найманою кіннотою ударив Януш Острозький, ряди козацтва були розірвані й зім'яті. Козаки кинулися тікати — частина до міста, а частина до табору. На плечах відступаючих противник удерся в табір, почав нищити беззахисних у цій ситуації піших козаків. Треба сказати, що це рідкісний у козацькій історії випадок, коли козацький табір не вистояв у бою. Косинський із частиною свого війська відступив все ж організовано й закрився у містечку.

Отже, перемога була за Острозьким. Козаки втратили декілька сот чоловік убитими, мали сотні поранених і були обложені у П'ятці з усіх сторін. Переможцям дісталося двадцять шість гармат, козацькі військові клейноди. Однак, козацьке військо все ж не зазнало розгрому, адже переможці не мали сил для штурму. У цій ситуації Косинський вирішив просити миру. Козацькі посли звернулися до князя Вишневецького з проханням бути посередником у переговорах з Острозьким. Переговори точилися довго — біля тижня. Основою для угоди стала минулорічна домовленість козаків з королівськими комісарами під Трипіллям — зняти Косинського з гетьманування і не пустошити маєтків. Показово, що про видачу Косинського козаки не вели й мови. Навпаки, від імені козацтва переговори вів сам Косинський.

Угоду між обома сторонами підписали 10 лютого 1593 року. З огляду на колорит і унікальність тексту угоГдя, приведемо її текст якомога повніше: "Я, Криштоф Косинський, на той час гетьман, і ми, сотники, атамани, все і рицарство війська запорозького, визнаваємо тим листом нашим, що ми, поза великі добродійства і ласки ясновельможного пана Костянтина княжати Острозького... які його милість нам всьому війську з милостивої ласки своєї панської показувати і багато доброго для нас чинити рачив, і ми, забувши те все, немалосми прикростей і шкод його милості самому і діткам його милості, слугам і підданим їх милості поробили і завинили; ласки їх милості до себе порушили, які-то всі виступки наші, за приниженими і старанними проханнями і за причиною багатьох людей відомих, будучи їх милість під П'яткою, то все з милостивої ласки своєї... не прагнучи пролиття крові нашої, нам відпустити рачили; для чого ми, все рицарство війська више менованого, тії всі кондиції, нам від їх милості княжати подані, і тут в листі нашому меновані, виконаємо, наперед обіцяємо і присягою своєю стверджуємо, що іж від тих часів, пана Косинського за атамана не мати і овшем на Україні зараз іншого, на те місце, не далі як за чотири тижні поставити...". Серед інших пунктів угоди були обіцянки козацтва слухатися розпорядження короля, не ходити на сусідні країни, не лежати в маєтках Острозьких і їхніх друзів, не приховувати втікачів від князя, повернути побрану по замках зброю та інше майно і "овшем їх милості служити".

А щоб умови не були порушені, то козацтво дало присягу: "Я, Криштоф Косинський, ми, сотники, атамани і все рицарство військо запорозьке один за одного і кожний з нас за себе присягаємо Пану Богу, в Трійці єдиному, який створив небо і землю на тому, що ми всі і кожний з нас зосібно, маємо і винні будемо тії всі кондиції, на тому листі нам подані і перелічені, їх милостям княжатам Острозьким, ціло і ненарушимо, не найдучи жадних причин до розрушення, здержати... так нам, Пане Боже, поможи! А якщо бисьми несправедливо присягали. Пане Боже, нас скарай кожним неприятелем нашим! І скарай нас, Пане Боже, на думах і на тілах, в тому і в пришлому віці! А для ліпшої певності і утвердження нашого вічного, той лист Я, Косинський, рукою власною підписав і печатку свою прикладаю, так само і ми всі військову печатку до того листа прикласти розказали, і, хто з нас писати вміли, на то есми руки свої підписали..."

Загалом, середньовічне мислення залишається для нас "невідомою землею". Навряд чи козаки, даючи присягу, були впевнені, що зможуть її повністю виконувати. Як їм вдавалося при порушенні подібних присяг обходити страх Божий, який, безумовно, у них жив, невідомо. Втім, можна вважати, що більшість пунктів угоди була висунута Острозьким про людське око, в даному випадку варшавське. Скажімо, вимога не ходити в сусідні землі, тобто на татар, турків і Москву, була не прийнятна ні для козаків, ні для українських магнатів. Головне смислове навантаження угоди полягало в обіцянці козаків не чіпати маєтків Острозьких і, при потребі, служити їм. Українським князям, особливо Острозьким і Вишневецьким, було невигідно ні знищувати козацтво, ні ставити його в жорстокі рамки вимог польського уряду. Козаки були потрібні їм і для захисту від нападів татар і для міжусобної боротьби, як резерв власних збройних сил. Для українських магнатів суть козацького питання полягала в тому, щоб спрямувати низове товариство у потрібне їм річище й повернути втрачений вплив на низове товариство.

Тому, перемігши козаків у бою, князь Острозький вважав це достатнім покаранням своєвольців. І після присяги всі обложені козаки були вільно відпущені. На прощання, щоб підкреслити свою всемогутність, Костянтин Острозький зажадав від Криштофа Косинського особистого вибачення. Той мусив при всьому війську впасти перед старим князем на коліна в сніг. Звичайно, для Косинського, шляхтича і козацького старшого, це було нечуване приниження. В Речі Посполитій, як власне, й у всій попередній історії України, не було прийнято плазувати перед можновладцями, в тому числі великими князями і королями. Але, будучи разом з усім товариством у безвихідному становищі, він пішов на цей символічний акт самоприниження. Це задовольнило честолюбство князя, і вчорашні противники розійшлися мирно.

Безрадісним було повернення козаків на Запорожжя. Втім, очевидно, вони не звинувачували Косинського в поразці. Може, дійшли до висновку про невинність його, а, може, нерозважливий виступ козаків з табору, який привів до поразки в битві, було здійснено без його дозволу Подальший розвиток подій переконує, що авторитет Косинського не похитнувся. Криштоф продовжував бути загальновизнаним лідером низового лицарства

Князь О. Вишневецький, як черкаський староста, з тривогою доповідав уряду про приготування Косинського до нових дій. Наміри козаків були невідомі князю і той переказував різні чутки. А саме, що Косинський збирається "вивернути до грунту все пограниччя і нас усіх витяти". Д для цього хоче злучитися з усіма ворогами Речі Посполитої — турками, татарами і росіянами, що він, мовляв, уже піддав московському царю все пограниччя. Зв'язок Косинського з Москвою був безсумнівним, але не більшим, ніж це завжди практикувало низове козацтво у звичайних справах антитатарської боротьби. Саме з цього приводу нам відома царська грамота Косинському, надіслана на Запорожжя навесні 1593 року. Якби низове товариство справді хотіло перейти на сторону Москви, то в 1592—1595 роках ніхто йому не міг би завадити це зробити.

Після відпочинку на Запорожжі козаки цілком обгрунтовано сподівалися повернути собі втрачені під П'яткою позиції на волості. Власне, їхня поразка просто зупинила просування козацтва на Волинь, в цей заповідник шляхетського землеволодіння. Але козацькі своєвільства зовсім не вгамувалися на Подніпров'ї і Східному Поділлі. Уже тоді території успішної діяльності козацтва окреслилися досить чітко і визначилися давніми місцевими традиціями. Набагато пізніше територіальний розподіл сфер впливу козацтва і шляхти знайшов своє втілення в меткій козацькій приказці: "Знай, ляше, що по Случ, то наше". По річці Случ якраз проходив кордон між Київським і Волинським воєводствами.

Поняття "свавільства", як ми вже розглядали, визначалися зовсім не нападами козаків на шляхетські маєтки. Це було встановлення повної незалежності козацтва, як організації в цілому і кожного козака-господаря зокрема, від уряду, місцевої адміністрації та панського гніту. Тому, коли Вишневецький писав, що Косинський піддав московському царю "все пограниччя більш на сто миль", він мав на увазі реальний факт виходу Подніпров'я з-під державної влади. Вихід козаків з-під влади одного монарха — польського короля — Вишневецький трактував як перехід під владу іншого — московського царя. Середньовічне мислення не уявляло можливості існування великих територій, населених людьми, поза владою якогось господаря-монарха. І хоча за Косинського козаки не збирались міняти свого сюзерена, далекоглядний Вишневецький зміг точно визначити тенденції розвитку козацького руху. І коли за Богдана Хмельницького січове товариство вирішило розірвати з польським королем, то все насправді кінчилося тим, що козацтво само знайшло собі нового володаря.

Після поразки козаків під П'яткою О. Вишневецький намагався відновити свою колишню владу черкаського і канівського старости. Адже ще наприкінці 1591 року міста Черкаси й Канів склали присягу козацтву. Тобто, сфера влади Вишневецького ці роки обмежувалася тільки мурами міських замків. Однак досягнути успіхів князь не зміг і тому, почуваючи силу козацтва, був такий неспокійний. Зі свого боку запорожці, перепочивши і зібравшись із силами, вирішили для початку провчити саме Вишневецького. Вони мали рахунок до князя і за П'ятку, і за ще давніші образи. Вишневецький, як найближчий до Запорожжя урядовець, хоча й загравав з низовцями, однак завдавав їм і немало прикростей своїми поборами і непомірними митами з козацьких промислів.

У травні 1593 року Косинський вибрався з Низу в Черкаси. З передовим загоном він спокійно в'їхав до міста і зупинився у придорожній корчмі. Почували себе козаки впевнено і безпечно. І за це поплатилися. Вишневецький, який закрився в замку, підіслав до Косинського своїх служебників, і ті раптово напали на козаків. У тій короткій сутичці Косинський загинув.

Загибель Криштофа Косинського була несподіваною і тяжкою втратою для козацтва. Щоб помститися за його смерть, запорожці всіма своїми силами посунули на Черкаси. Вишневецький зрозумів, що тепер він опинився в безвихідній пастці, а тому змушений був піти на переговори, які закінчились його фактичною капітуляцією. Серед інших пунктів угоди козаки не забули і про свого нещасливого гетьмана. Було обумовлено право його родичів шукати управи на Вишневецького за нагле вбивство особи шляхетського стану.

По тому козаки здійснили похід на Київ, де також добилися вигідної для себе угоди з київським урядом. Успіх значний. Фактично козацтво узаконювало своє панування на Подніпров'ї, домовилось з місцевими урядовцями про більш-менш прийнятні умови співіснування обох сторін. І хоча це повністю суперечило вимогам Варшави про покарання свавільників, місцева влада змушена була поступитися. Київський біскуп Йосиф Верещинський виправдовував дії Вишневецького за поступку козацтву тим, що для розправи "сили ніякої не було", до того ж назрівала небезпека татарського нападу. Свої позиції козацтво закріпило тим, що дотримувалося головного пункту угоди з К. Острозьким — не зачіпало його особистих інтересів, чим забезпечило собі нейтралітет всесильного магната. Віднині, аж до весни 1596 року, Наддніпрянщина цілком перейшла в руки козацтва

Невідомо, як би розвивалися події далі, та козаки повернули свою енергію проти турків і татар. Вони перестали активно діяти на волості, повертаючись до своїх осель тільки на відпочинок. Так, само по собі, без будь-якого насильства з боку влади завершилося перше козацьке повстання в Україні, яке прибрало назву — повстання Косинського. У більш широкому плані воно було тільки першим етапом великого козацького руху 1591—1596 років. Короткий і точний підсумок цим подіям дав польський хроніст Р. Гейденштейн: "Був то дуже важливий випадок, бо Косинський першим дав початок тим розрухам козацьким, які потім вибухнули під проводом Лободи і Наливайка".

Значення діяльності особисто Криштофа Косинського полягало в тому, що він зміг відобразити козацькі настрої й надати боротьбі козацтва досить організованих форм. Загибель загальновизнаного ватажка була великою втратою для козацтва. У наступні роки, коли козацький рух набрав набагато ширшого розмаху, він мав два великі недоліки, які в значній мірі визначали поразку. Перший — не було ідеологічного обгрунтування козацького руху. А другий — не знайшлося лідера, який би зміг своїм авторитетом об'єднати все бунтівне "лицарство". Можливо, що в майбутніх змаганнях за волю козацтву не вистачало фігури подібної саме до Криштофа Косинського.

 

------------------------------------------------------------------

[1] У XVI—XVII ст. кримських володарів у Московії та Польщі називали не ханами, а царями.