Тарас Шевченко

ІВАН ПІДКОВА

	І

Було колись - в Україні
Ревіли гармати:
Було колись - запорожці
Вміли панувати.
Шанували, добували
І славу, і волю;
Минулося - осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили,
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись - в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку
Мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні...
Як згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.

	II

Чорна Хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.
Синє Море звірюкою
То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило.
"А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає -
Ходім погуляти!"
Висипали запорожці -
Лиман човни вкрили.
"Грай же, Море!" - заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди -
Де-то буть роботі?
Закрутивши горні уси,
За ухл чуприну,
Підняв шапку - човни стали.
"Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!"
"Добре, батьку, отамане!" -
Кругом заревіло.
"Спасибі вам!" -
 Надів шапку
Знову закипіло
Синє Море; вздовж байдака,
Знову походжає
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

			1839, С. Петербург