Вячеслав (1139)

Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.

Всеволод II (1139-1146)

Всеволод II увесь час свого правління, не мавши жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення киян і вишгородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові Мстиславичеві з дядьком Вячеславом,1 але зламав присягу і передав столицю братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.

Ігор II (1146)

Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря ґарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю ґарантію, але вона не врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода II, що її переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і майно його та його бояр пограбували.

Ізяслав II (1146-1154)

Усе правління Ізяслава II виповнила війна з князями. Спочатку Ольговичі, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер.

Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Ізяславом II і Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці. На боці Ізяслава стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський, дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Болеслав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — Ґейза II, король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один раз заходив аж до Києва.

Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два рази Ізяслав покидав Київ2 — здебільша добровільно — і престол посідав Юрій Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян були на боці Ізяслава.

Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося, переміг Юрія. Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й господинові, а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній лицар, що прагнув привернути Києву його славу.

У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його національна та державницька свідомість.

Всеволод3 залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії — правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха — більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений «книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св. Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві. Таким чином Ізяслав II, прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність від Візантії.

Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років після смерти Ярослава — започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але ще на деякий час залишається культурною, а головно — церковною столицею, залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського престола.

Юрій Довгорукий (1154-1157)

Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий.4 В Києві залишився Юрій Довгорукий аж до своєї смерти в 1157 р.,5 і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього: вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а «суздальців» - бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали.

Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II, привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість, егоїстичність, брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів.

Ростислав І (1159-1167)6

За правління Ростислава I княжі міжусобиці трохи затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели Володимир Мономах та Мстислав I, і примушений був обмежитися обороною своєї землі.

Мстислав II (1167-1169)7

Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку в серце Мстиславу», — пише він.

Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі, смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств. Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський.

Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8 березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і, пише літопис, — «не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брано в неволю» ... Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи, дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців.

Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба Переяславського.8 Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, — пойди в Смоленськ, ... а Давидові рцы: а ты пойди в Берладь, а в Руской земли не волю ты быти; а Мъстиславу молви: не велю ти в Руской земле быти».

Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі, що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до князя, а до підручного», — казав один із українських князів, Мстислав. Нарешті терпець увірвався, і року 1173 українські князі розбили військо Андрія, не зважаючи на те, що по його боці брали участь 20 князів та 50 000 воїнів. Року 1174, готуючись до нового походу, Андрій був забитий своїми ж двірськими людьми.

Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в українські справи, його наступник, Всеволод,9 увесь час інтригував серед князів і нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Нарешті Київ опинився без земель.

всі тексти за книгою: Н. Полонська-Василенко. Історія України.

Князі 1169-1246 рр.

По тім страшнім погромі 1169 року Київ сильно підупав і дедалі більше тратив своє значення. Київська держава Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха розділилася на окремі князівства з власними династіями: в Полоцькому князівстві князювали нащадки Ізяслава, сина Володимира Великого від Рогнеди, в Галичині поки що продовжувалася лінія Ростиславичів, на Волині - нащадки Мстислава Великого, Мономахового сина, в Чернігівському князівстві - династія Ольговичів, в далекій Суздальщині князювала ще одна гілка Рюриковичів, започаткована Юрієм Довгоруким, а в Новгороді віче призначало і скидало майже безвладних князів. А боротьба за Київ тривала ще довго, аж до татарського погрому 1240 року. Якщо не рахувати кількатижневих князювань, то список київських князів виглядатиме так:

Гліб Юрійович березень 1169 — січень 1171
Володимир Мстиславич лютий - травень 1171
Роман Ростиславич липень 1171 — лютий 1173
Рюрик Ростиславич березень 1173 — вересень 1173
Святослав Всеволодович вересень 1173 — грудень 1173
Ярослав Ізяславич грудень 1173 — грудень(?) 1174
Роман Ростиславич грудень 1174 — липень 1176
Святослав Всеволодович 1176 — 1194; з перервами:
Рюрик Ростиславич   1180 — 1181
Рюрик Ростиславич 1194 — 1210; з перервами:
Інгвар Ярославич10   1201 — 1203
Ростислав Рюрикович10   1204 — 1205
Всеволод Святославич   квітень 1207 — жовтень 1207
Всеволод Святославич 1210 — 1212
Мстислав Романович 1212 — 1223
Володимир Рюрикович 1223 — 1238; з перервами:
Ізяслав Мстиславич   1235 — 1236
Михайло Всеволодович 1238 — 1239
Ростислав Мстиславич осінь 1239 — зима (?) 1239/40
Данило Романович зима (?) 1239/40 — грудень 1240
посадив у Києві тисяцького Дмитра
Михайло Всеволодович 1241 — 1243
Ярослав Всеволодович 1243 — 1246
посадив у Києві боярина Дмитра Єйковича

Якщо Мстислав І Великий (1125-1132) твердою рукою міцно утримував державну єдність, подібно до свого батька Володимира ІІ Мономаха, то за правління Ярополка ІІ (1132-1139) авторитет великокняжої влади дещо підупав. Натомість Вячеслав створив поганий прецедент: будучи легітимним спадкоємцем11 великокняжої влади, він без боротьби віддав її Всеволодові Чернігівському, який не мав на неї жодних законних прав.

Узурпація Всеволода розтягнулася аж на сім років (1139-1146) й наочно продемонструвала всім іншим князям, що будь-хто з них може зайняти київський великокняжий стіл за допомогою військової сили. Наслідки не забарилися:

"Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5 — по 3 рази, 8 — по два рази. Щодo тяглости панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки, 7 — по 2 роки і 36 — однорічних". [цит.: Н. Полонська-Василенко. Історія України.]

На переломі 1239-1240 рр. Київ опинився під владою Данила Галицького, талановитого правителя Галицько-Волинської держави. Це був шанс до об'єднання всіх українських земель під владою одного князя. Але 1240 рік став роком татарської навали. Наприкінці 1240 р. Київ був уже втретє12 зруйнований й пограбований і після того остаточно втратив своє значення.

Якийсь час київським князем був Михайло Всеволодович Чернігівський, пізніше забитий татарами за публічну непокору.13 Натомість Ярослав Всеволодович, князь далекої від Києва Володимиро-Суздальщини, був одним з перших з руських князів, хто дістав ханського "ярлика", визнавши тим самим татарську зверхність. 1243 року він отримав з ханської ласки ярлик на Київське велике княжіння, але до Києва не поїхав і посадив там намісника-боярина. Справами далекої для нього Київщини він зовсім не переймався, і з цієї причини 1246 року дістав собі іншого, зручнішого ярлика, цим разом на велике княжіння Володимирське. Того ж року він раптово помер (вірогідно, був отруєний в Орді). Ханський ярлик на Володимирське велике княжіння надалі залишався в його роді, з якого пізніше постали серед інших князі московські. Але до історії України історія цього "Володимирського ярлика" та його власників вже не має жодного стосунку.14

Примітки:

1 Це той самий Вячеслав, що уступив з Києва на вимогу Всеволода Чернігівського. Також він князював й пізніше, в 1151-1154 рр., спочатку разом з Ізяславом Мстиславичем, далі разом зі Святославом Всеволодовичем, й нарешті разом з Ростиславом Мстиславичем. Фактично влада його була суто номінальною: князі-співправителі запрошували його виключно через те, що він був старшим в Мономаховому роді.

2 У вересні 1149 р. та у серпні 1150 р. Ці два роки (1149-1151) виповнило майже безперервне (тижнева перерва в серпні 1150 р.) правління Юрія Довгорукого.

3 Всеволод Чернігівський.

4 Княжіння Ростислава Мстиславича тривало близько тижня (в грудні 1154 р.), Ізяслава Давидовича - близько 4 місяців (грудень 1154 - березень 1155 р.)

5 Є підстави вважати, що Юрій Довгорукий був отруєний неприхильними до нього киянами.

6 Перед Ростиславом князювали Ізяслав Давидович (19.V.1157—21.ХII.1158) та Мстислав Ізяславич (22.ХІІ.1158—12.ІV.1159). Пізніше Ізяслав Давидович на дуже короткий час повернувся на княжій стіл (12.ІІ.1161—6.IIІ.1161); таким чином це його правління було перервою в правлінні Ростислава.

7 Пізніше Мстислав князював ще раз, в 1170 році (22.ІІ.1170—13.ІV.1170), це було його третє правління.

8 Гліб був сином Юрія Довгорукого, молодшим братом Андрія Боголюбського, князя Суздальського і Володомирського в 1157-1174 рр. Княжіння Гліба в Києві тривало в цілому два роки (1169-1171), з перервою в 1170 році на третє княжіння Мстислава (див. попередню примітку).

9 Всеволод Велике Гніздо, князь Суздальський і Володимирський в 1176-1212 рр.

10 Цих двох князів посадив на київський стіл Роман Мстиславич, кн. Галицько-Волинський під час боротьби з Рюриком Ростиславичем; останній, між іншим, був тестем Романа. Інгвар Ярославич - удільний князь Луцький, син Ярослава Ізяславича, онук Ізяслава ІІ Мстиславича. Ростислав Рюрикович - син вищезгаданого Рюрика Ростиславича, онук Ростислава Мстиславича.

11 Легітимність Вячеслава полягала в тому, що він був на той час (1139 р.) старшим з роду Мономаховичів. Отже, мав обійняти великокняжий стіл згідно системи Сенйорату, впровадженої ще Ярославом Мудрим. Проте, тут слід зауважити, що ця система фактично була скасована на з'їзді князів в Любечі (1097 р.). Мстислав І Великий в своєму заповіті передав київське князівство своєму молодшому братові, бездітному Ярополкові переяславському, а той в свою чергу мусив передати Переяслав Мстиславовому синові Всеволодові. Також Ярополк зобов'язувався по своїй смерті передати Київ старшому з племінників - синів Мстислава. Але в 1138 р. Всеволод Мстиславич помер, тож по смерті Ярополка ІІ в 1139 р. Київ мав перейти до Ізяслава Мстиславича. Але запротестували проти того решта князів, пригадавши собі стару систему старшинства: київський великокняжий стіл посів Вячеслав.

12 Вперше - 1169 р., вдруге - 1203 р. під час боротьби Романа Мстиславича з Рюриком Ростиславичем.

13 Михайло Чернігівський подібно до інших князів 1246 року поїхав в Орду по ярлика на власне князівство. Татари зажадали від нього поклонитися духам ханської рідні, але він відмовився і зараз був забитий.

14 Володимиро-Суздальська земля була поділена на багато дрібніших уділів. Тож титул Володимирський великий князь слід розуміти передусім як "головний князь Володимиро-Суздальської землі".