Михайло Грушевський (1917-1918)

Видатний українcький історик і громадський діяч Михайло Грушевський був обраний президентом Української Центральної Ради, що постала в березні 1917 року. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес обрав представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посаді президента.

22 січня Центральна Рада видала свій Четвертий Універсал, в якому було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Проте, ще в грудні 1917 року почалася інтервенція російсько-більшовицьких військ в Україну. Недалекоглядна політика Центральної Ради щодо власного війська (300-тисячна армія, що складалася з українізованих частин російської армії, була демобілізована Центральною Радою) й відтак на час більшовицької інтервенції її військо налічувало всього 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стрільців - колишніх воєннополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави.

Вже на початку лютого 1918 року більшовики вдерлися до Києва й запровадили режим жорстокого терору. Але 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної Ради з Києва перед військами Муравйова, її представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами, її сутність зводилася до того, що німці зобов'язалися надати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості продуктів для цих держав.

Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики були змушені тікати. Але це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 березня всі палко вітали.

Події різко змінили настрої великої частини населення України. Перше — непереможний рух большевиків, які майже не зустрічали спротиву — і 5.000 трупів у Києві, які відзначили їхню перемогу... Друге — політика Центральної Ради. Поворот, під охороною німецьких багнетів, викликав у масі населення вороже або у всякому разі байдуже ставлення до Центральної Ради: люди втратили довір'я до уряду. Шкодила й декларація Центральної Ради — запевнення, що курс її політики, який дав у наслідку большевицьку окупацію, а після неї — німецьку, залишиться незмінним. Декларація була проголошена саме тоді, коли населення сподівалося зміни.

Одночасно з утратою популярности Центральної Ради поширювався рух проти неї. 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали на гетьмана Павла Скоропадського.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити її, при чому забито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Голова її, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа.

за О. Субтельним та Н. Полонською-Василенко

Павло Скоропадський (1918)

Гетьман Української Держави від 29.4.1918 року до 14.12.1918 року, нащадок Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, вчився в Петербурзі, брав участь в російсько-японській війні, генерал-майор царської армії.

Після березневої революції 1917 року у порозумінні з Генеральним Секретаріятом Української Центральної Ради генерал Павло Скоропадський українізував 34 корпус, який був перейменований на 1-ший український корпус. Ця дисциплінована одиниця мала 30.000 вояків.

Генерал Павло Скоропадський користувався популярністю серед військовиків на з'їзді Українського Вільного Козацтва 18.10.1917 року і був обраний його почесним військовим отаманом.

Державний переворот і проголошення Скоропадського гетьманом Української Держави відбулося 29.4.1918 року на хліборобському конґресі, скликаному Союзом землевласників України. Був створений П. Скоропадським Гетьманський Уряд під головуваннням Ф. Лизогуба. Не зважаючи на дуже несприятливі обставини, уряд Скоропадського мав чималі досягненння в зовнішній та внутрішній політиці, провадив нормальні дипломатичні зносини з рядом Центральних Держав, здобув визнанння й домігся підписання перемир'я з Совєцькою Росією 12.6.1918 року. Було упорядковано фінанси, налагоджено адміністрацію, засновано державні університети в Києві й Кам'янці-Подільському, розбудовано шкільництво, утворено Українську Академію Наук в Києві, Український Національний Музей, Українську Національну бібліотеку, Державний Національний Театр.

Намагання П. Скоропадського злагіднити опір опозиції запевненням незалежності Української Держави не увінчалися успіхом, всі неполадки привели П. Скоропадського до федерації з майбутньою Росією. Це прискорило протигетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорії Української Народної Республікі.

Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Швайцарії, потім - до Німеччини. Перебуває на еміґрації у Ванзее, біля Берліну. На еміґрації Павло Скоропадський очолює Гетьманський рух в співпраці з В. Липинським і Д. Дорошенком та іншими. Під кінець Другої світової війни П. Скоропадський був важко поранений під час бомбардування Пляттінґу, Баварія. Помер і був похований у селі Меттен, пізніше домовину було перевезено до Вісбадену.

"Слава Українського Козацтва"

--------------------------------------------------------

Павло Скоропадський: Воспоминания (уривок)

Симон Петлюра (1918-1920)

Симон Петлюра є найвидатнішою постатю доби Визвольних Змагань 1918-1920 рр. На відміну від інших діячів Центральної Ради він усвідомлював найпершу потребу молодої української держави - національне військо. Будучи секретарем військових справ у Центральній Раді, він зорганізував перші справжні національні військові відділи. Коли в січні 1918 року, під час наступу большевиків в Києві вибухло большевицьке повстання, саме ці частини успішно його придушили, що дозволило Центральній Раді перебувати в Києві довше й ухвалити свій Четвертий Універсал, в якому проголошувалося повну державну самостійність України. Це вплинуло також і на вислід переговорів у Бересті і заключення Берестейської угоди, згідно якої Українську Народну Республіку як незалежну державу визнали Центральні держави: Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. В перших днях березня 1918 року українські відділи з Симоном Петлюрою на чолі знову вмаршували до Києва.

Після гетьманського перевороту Петлюра був ув'язнений, але заходами українських діячів, близьких до гетьмана, випущений. Саме в той час загнана в підпілля протигетьманська опозиція починала організацію повстання проти гетьмана, який під тиском зовіншніх чинників (поразка Центральних держав у Першій світовій війні і проросійське наставлення Антанти) в листопаді 1918 року проголосив федерацію України з майбутньою небольшевицькою Росією. Повстанські сили швидко зростали, і в середині грудня 1918 року вони увійшли до української столиці - Києва, якого боронили добровольчі загони, сформовані російськими шовіністами. Гетьман Скоропадський законспіровано утік до Німеччини, заки розпочався штурм Києва. Цивільне населення вітало українські повстанські війська.

Знову повернено назву держави: Українська Народна Республіка (УНР), а новий урядом України стала Директорія, що складалася з 5 осіб на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою. Ще в листопаді 1918 року внаслідок поразки у війні розвалилася імперія Габсбурґів - Австро-Угорська монархія, і в українській Галичині створилася Західно-Українська Народна Республіка. Відразу ж почалася там війна з поляками, що вважали край за невід'ємну частину Польщі.

22 січня 1919 року в Києві відбулася історична подія: урочисте проголошення Злуки українських земель в єдину Українську Самостійну Соборну Державу (Акт Соборности). Проте, зі зміною зовнішньополітичного становища в Европі Україна знову опинилася в кільці фронтів: на заході надалі билася з поляками за свою землю Україснька Галицька Армія, з північного сходу знову сунули хижі большевицькі орди, а на півдні йшло формування російської Добровольчої армії ген. Денікіна. Не залишалася в стороні й переможна Антанта: її вороже наставлення до української державности як до "німецького сателіта", й активна підтримка нею москалів-білоґвардійців та поляків, робили українську справу майже безвиглядною.

В лютому 1919 року українські війська опустили Київ перед большевицьким наступом, а в червні під натиском поляків, забезпечених французькою зброєю і вирядом, змушена була відступити за Збруч, у Наддніпрянську Україну, Українська Галицька Армія.

Оскільки воювати одразу з усіма Україна була очевидно неспроможною, Директорія активно шукає бодай тимчасового порозуміння з деякими противниками. Зокрема, осягнуто невтралітет Антанти, - але на її вимогу виступив з Директорії соціаліст Винниченко, а Симон Петлюра вийшов з УСДРПартії.

Влітку 1919 року об'єднані українські армії - Дієва Армія УНР та УГА - починають спільний наступ на Київ-Одесу. З поляками після відступу УГА за Збруч було встановлене перемир'я. 31 серпня українці увійшли до Києва, але тоді ж з лівого берега Дніпра наступала денікінська Добровольча армія. Хоч большевиків з Києва вигнано, але в місті разом опинилися дві армії. Симон Петлюра, уважаючи большевиків за головних ворогів України, прагнув якогось порозуміння з російською армією. Але ген. Денікін та деякі його офіцери в шовіністичному запамороченні прагнули іншого: Росії "єдиної, неделимої". Така безоглядна політика фатально відбилася так на українській справі, як і на російській: українці відступили з Києва, а денікінці тримали проти українських армій фронт на Правобережжі, відтягаючи свої сили з головного фронту, й усуваючи українську армію від боротьби з большевиками. За кілька місяців большевики почали протинаступ, і в дуже короткому часі денікінська армія відкотилася аж до Чорного Моря. Тим самим українські армії, що досі перебували в "чотирикутнику смерти" на Правобережжі, опинилися сам-на-сам з переможними хвилями большевиків, які до того ж збільшувалися за рахунок колишніх денікінців-перебіжчиків. Становище значно ускладнилося епідемією тифу, що здесяткувала українські частини, а найбільше потерпіли від неї галичани.

В цій ситуації всяка дальша боротьба видавалася вже неможливою. УГА, тобто половина українських сил, цілком втратила мобільність і взагалі спроможність воювати. З метою дати армії час на перепочинок її командування укладає сепаратну угоду з Добровольчою армією - ворогом наддніпрянців, - що перебувала тоді у відступі через українські землі. Натомість спеціальна делеґація наддніпрянського уряду зачинає активні пертрактації з поляками - ворогами галичан, - у Варшаві. Отже, спілка розбилася, і це було початком кінцевого акту трагедії визвольних змагань.

Отже, після заключення урядом УНР Варшавської угоди з поляками, наддніпрянська армія дістала змогу переформуватись у польському запіллі. Частина її під командою ген. Омеляновича-Павленка вирушила у І Зимовий похід (рейд) по Україні, а корпус Січових Стрільців розв'язався. УГА, що перебувала на Східному Поділлі, дочекалася приходу туди большевиків, її старшини сформували для того Революційний комітет, що заключив нову угоду - тепер з большевиками. Вояки УГА видужували з тифу, армія мала бути переформована та переназвана на ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія).

У квітні 1920 року почалася т.зв. "Виправа Київська", тобто спільний наступ польської та української армій на большевиків. Згідно з умовою, поляки мали допомагати українцям дійти до Дніпра, тобто зайняти Правобережну Україну, яка мала б стати базою для дальшого ведення війни вже тільки українськими силами. За це український уряд офіційно зрікався Галичини і Західної Волині (які на той час вже були в польських руках). Отже, умови були важкі для національної чести, але мабуть єдині можливі в тих обставинах. Найголовніше, вони дали змогу продовжувати боротьбу за власну державність. Будучи реальним політиком, Симон Петлюра вважав найважливішим створення українського державного осередку як такого, за будь-яку ціну, хоча б тільки й на території самого Правобережжя. Цей осередок став би пізніше базою для приєднання інших українських земель при відповідній нагоді. Створення буферної держави між Польщею та большевицькою Росією відповідало і польським інтересам, як розумів їх польский провідник - "Начальник Панства" - Пілсудський.

Перший етап "Київської Виправи" був успішним: вже на початку травня 1920 року українсько-польські сили дійшли до Дніпра і зайняли Київ, де з цієї нагоди відбувся парад. Частини ЧУГА відкрили свій відтинок фронту, і перейшли на бік наступаючих. Згодом вони були інтерновані поляками як полонені. На фронтових успіхах позначилося також і пожвавлення боротьби українських повстанців, що так чи інакше стояли в зв'язку з урядом УНР. Проте, большевики, приголомшені таким переможним для противника початком війни, зібрали всі свої великі сили, перекидаючи в Україну цілі армії, і зрештою створили велику перевагу на фронті. Згодом їм вдалося проломати північний польський фронт у Білорусі; почався протинаступ. Протягом літа 1920 року вони навіть зайняли частину Галичини на півдні, де негайно встановлено совєтський маріонетковий уряд, а на півночі загналися аж під Варшаву. Під час боїв за Варшаву відзначилися українські частини - большевиків відкинуто на схід, а кавалерія армії УНР виганяла большевиків з Галичини. У вересні 1920 року фронт вже значно відсунувся на схід від Збруча, та підсувався до Києва, здавалося - перемога вже близько. Проте, на заваді стали амбіції деяких польських сеймових політиків: вони мали вже "досить війни", і воліли бачити на схід від Польщі "слабу большевицьку Росію" (час доказав, що це була фатальна помилка також і для самої Польщі), замість того, щоб виконувати умови Варшавського договору з українцями та продовжувати війну. Почалися сепаратні польско-большевицькі переговори. У жовтні 1920 року внаслідок завішення зброї поляками Армія УНР опинилася знову сама проти большевицьких армій. Майже півтора місяці вона боронилася, вдержуючи частину Поділля, але в другій половині листопада змушена була відійти на захід, за Збруч, де була інтернована поляками.

Підписання у березні 1921 року Ризького пакту поляків з большевиками, без участи української сторони, що було прямим порушенням Варшавського договору, який забороняв подібні сепаратні пертрактації з ворогом, стало фіналом української трагедії.

Після закінчення Визвольних Змагань уряд УНР продовжував свою діяльність на вигнанні, у Варшаві. Симон Петлюра ще деякий час перебував у Польщі, а з 1923 року - у в Будапешті, Відні, Женеві, а відтак з родиною перебрався до Франції, де оселився в Парижі. Протягом першої половини 1920-х років в Україні продовжувалися повстання, а в листопаді 1921 року відбувся ІІ Зимовий похід під проводом Юрка Тютюнника, що закінчився відомою трагедією під Базаром. Отже, Україна ще боролася, большевицький режим ще не встиг як слід закріпитися. Ім'я Симона Петлюри вже тоді було леґендою в Україні. В травні 1926 року до влади у Польщі знову прийшов Пілсудський, противник большевиків, що був до певної міри прихильним до визвольних змагань українців Наддніпрянщини. Він уважав за доцільне відтворити бойову силу української армії, що досі перебувала в таборах інтернованих в Польщі, з тим щоб можна було її вжити в майбутній війні проти большевиків, які тепер мали всі підстави для занепокоєння.

25 травня 1926 року в Парижі большевицький аґент жидівського походження Соломон Шварцбарт застрелив Симона Петлюру пострілом з револьвера. Перед судом він заявив, що є жидівським месником і цим вбивством помстився за погроми. Це була велика неправда, адже Симон Петлюра не тільки що не організовував погромів, але й активно з ними боровся! Проте, ліберальний французький суд під впливом шаленої пропаґанди у французькій лівій (тобто пробольшевицькій) пресі не завдав собі труду розібратися у тому, хто насправді робив погроми в Україні. Не бажаючи ніяк зачіпати жидів, що вітали самий факт такого терористичного "месництва" (тим більше що пробольшевицькі орієнтації були в жидів тоді дуже поширені), він виправдав "месника" Шварцбарта.

Симон Петлюра був похований на Монпарнаському цвинтарі в Парижі.

--------------------------------------------------------

Максим Славинський: Великий син України

Сергiй Литвин: Симон Петлюра і військо

Омелян Вішка: Навколо одної відозви

Себaстіян де Ґаске: Справа Петлюри і Франція

Пісня про Петлюру