ДИНАСТИЧНІ ТАБЛИЦІ КНЯЗІВ-РЮРИКОВИЧІВ

Перші п'ять поколінь князів України-Руси

Лінія Галицьких князів

Лінія Київських і Волинських князів

Лінія Волинсько-Галицьких князів

(всі таблиці укладені Степаном Ленкавським)

ПРАВОБЕРЕЖНІ ГЕТЬМАНИ 1674-1699 рр.

Король Собіський, захоплений ідеями боротьби з музулманським світом, майже не припиняв польсько-турецької війни за Поділля. Витиснувши турків до Камянця, він зразу взявся до заселення Поділля й південньої Київщини, та зорганізування її на козацький лад. Гетьманом Правоберіжжя назначив Собіський Степана Куницького, що обрав собі столицею Немирів. Небаром закипіло на пустарях нове життя; Богуслав, Мошни, Корсунь та інші міста піднялися з румовищ. В 1683 р. ходив Куницький на південню Молдавію, але побитий татарами, покинув військо й утік до дому. За трусість покарали козаки Куницького смертю, а на його місце обрали запорожця Андрія Могилу, що далі заселював і організував Правоберіжжя, очищуючи його від турецьких залог.

Відновлена Собіським правобережна козаччина кріпшала з дня на день, а навіть, в славній протитурецькій компанії Собіського під Віднем відіграла помітну ролю. Між іншими вславився під Віднем український шляхтич з Самбірщини — Юрій Кульчицький.

В 1684 р. видав Собіський універсал про обнову козацької організації на Правоберіжжу, вслід за чим народ з усіх сторін повалив туди лавами. Самійлович мусів розставляти застави й силою стримувати своїх людей, щоб не пересолювалися сюди з лівого берега. Іскра в Корсуні, Самусь у Богуславі, Абазин на Побожжу, Семен Гурко Палій на Хвастівщині, організують козацькі полки, що обороняють землю перед шляхетським засиллям, а там (1688 р.) підіймають отверту боротьбу з Польщею й Московщиною, що в 1686 р. заключили т. зв. «вічний мир».

Та коли, по турецько-польському мирі й повороті Камянця до Польщі в 1699 р. варшавський сойм рішив скасувати правоберіжну козаччину, як непотрібну.

......

Після Дорошенка козацьке військо на правому боці Дніпра не могло вже піднятися до вищого розвитку. Турки видвигнули на гетьмана знову Юрія Хмельницького (1677-1681), що приняв титул «сарматського князя Малої Росії - України». Він двічі виправлявся на Чигирин, 1677 і 1678 р., але добути батьківської столиці не зміг і — мусів резидувати в містечку Немирові. Не вмів він зєднати собі українського населення та його військо складалося здебільша з найманих ватаг — волохів, татар і турків.

Ще менше значіння мали гетьмани з польської руки. Остап Гоголь (1674-1679 р.), колись полковник Богдана Хмельницького, здобув собі признання тільки на Поліссі. Степан Куницький (1683-1684 р.), галицький шляхтич, уславився сміливим походом проти турків на Дунай 1683 р., але утратив багато війська й козаки засудили його на смерть.

В 1685 р. польський уряд, приготовляючи війну з турками, дозволив на віднову козаччини. Новий гетьман, Андрій Могила (1684-1686), не мав ніяких кваліфікацій і значіння, але між його полковниками знайшлося кількох добрих орґанізаторів і полководців, що занялися новою орґанізацією військових сил. У Богуславі пробував наказний гетьман Самусь Іванович, відомий із походів на турків, у Корсуні — Захар Іскра; у Брацлавщині — Абазин, у Хвастові — найбільш заслужений із усіх Семен Гурко-Палій. Козаччина за кілька років зросла в силу і почала займати щораз більші простори. Почалися перепалки з польською шляхтою, а коли Польща захотіла цілком покасувати козаччину, вибухло повстання 1702 р. і отверта війна з поляками. Козаки добули Білу Церкву, де польська залога була ще від часів Тетері, Бердичів, Немирів і инші фортеці. Повстанці змагали до того, щоб опанувати цілу давню козацьку територію аж по Случ, а потім сполучитися з лівобічною Україною. Палій здавна вів переговори з Мазепою і 1704 р. правобічна козаччина признала владу Мазепи як гетьмана всієї України. Але Москва вважала Палія для себе небезпечним. Мазепа мусів його увязнити й цар Петро заслав його на Сибір. Правобічні полки утрималися в єдности з Гетьманщиною аж до 1711 р., коли у прутському мирі Петро зрікся правого боку Дніпра. Тоді правобічне військо перенесено на Лівобережжя, а правобічну Україну опанували поляки.

Нові спроби відновити козацьке військо на правобічній Україні проявлялися підчас гайдамацьких рухів. В 1734 р., підчас походу лівобічних козацьких військ проти польських конфедератів, на Брацлавщині й на східньому Поділлі зірвалося народнє повстання, в якому визначився особливо полковник Верлан; скрізь творилися на козацький лад сотні. В 1750 і 1760 р. гайдамаччина зривалася кілька разів, а до найбільшого вибуху прийшло 1767 р. Народні ватаги опанували тоді значну частину Київщини, особливо ж околиці Гуманя, Чигирина, Білої Церкви й Радомишля. Повстанців рахували на кілька тисяч, але вони рідко коли творили більші загони як 300-400 людей. Значніші сили зібрав тільки Максим Залізняк, який і уживав титулу гетьмана. Востаннє гайдамацький рух проявився 1788 р. підчас т. зв. «волинської тривоги».

.....

Згодом Є. Гоголь знову прийняв зверхність Петра Дорошенка, але восени 1674 р. після чергового походу польських військ на Правобережжя, він підпорядковується королю Яну III Собеському. У королівській грамоті до правобережних козацьких полків від 4 квітня 1675 р. відзначалося, що «для кращого між усіма вами (правобережними козаками) управління Гетьманом Наказним уродзоного Гоголя призначаємо...»

За Журавницьким договором (17.10. 1676 р.) між Туреччиною і Річчю Посполитою до Польщі відходили лише землі по Білу Церкву і Паволоч. Остання територія Правобережної України залишалася під протекторатом султана. А тому Є.Гоголь за рішенням ради польського сенату разом з полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (близько 2000 чол.) передислоковується в Димерське староство на Поліссі. Під управління козацького гетьмана надавались Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Також з коронного скарбу козакам гетьмана Гоголя було видано 60.000 злотих.

Димерське староство знаходилося неподалік від Києва. Саме цим пояснюється активна політика Є.Гоголя в справі запрошення до себе лівобережних козаків. У березні 1677 р. на Правобережжя переходить перяславський полковник Д.Райча, що дуже розхвилювало царя Федора Олексійовича, який вимагав від Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». До речі, гетьман Самойлович навіть відклав свою поїздку до Москви через погрози Є. Гоголя захопити Київ.

Кінець 1677 р. був нещасливий для його гетьманування, на лівий берег Дніпра переходить близько 2000 чоловік. І. Самойлович вихваляється, що незабаром до нього прийде й сам Гоголь, що з «лядським» гетьманом залишилося тільки тридцять козаків. Так воно і трапилося. 8.04.1678 р. Є. Гоголь написав листа до І. Самойловича, де погоджувався визнати владу лівобережного гетьмана: «... зараз самого себе твоїй милості віддаю».

Євстафій Гоголь помер 5.1.1679 р. у Димері. Соратника Б. Хмельницького, який двадцять сім років був полковником Війська Запорозького і останні п'ять років свого життя очолював козацьку організацію Правобережжя, було поховано в Межигірському монастирі, що неподалік від Києва. Багато десятиліть тут зберігалось Євангеліє львівського видання 1644 р. в срібно-золотому обрамленні, подароване Гоголем монастирю незадовго до смерті. Символічним є те, що в Святодухівській Церкві Межигірського монастиря портрет Є.Гоголя «в чорних з червоними травами рамах» знаходився поруч із зображенням Б. Хмельницького.

--------------------------------------------------------

Тарас Чухліб: Євстафій Гоголь

ПРЕЗИДЕНТИ УНР В ЕКЗИЛІ (1926-1992)

Андрій Лівицький (1879-1954), президент УНР 1926-54 рр. Соціал-демократ за переконаннями, брав активну участь в українському громадському житті Наддніпрянщини. У роки Директорії він міністр юстиції, міністр закордонних справ. 22 квітня 1920 р. йому довелося підписати союзний договір з Польщею – Варшавський договір. Після вбивства Симона Петлюри Андрій Лівицький очолив Державний Центр УНР. Після Другої світової війни ініціював механізм консолідації представників емігрантських політичних партій. Так створилася у 1948 р. Українська національна рада, по суті український емігрантський парламент. У різний час цю інституцію очолювали Осип Бойдуник, Іван Лисяк-Рудницький, Михайло Воскобійник й ін.

Степан Витвицький (1884-1965), президент УНР 1954-65 рр. Доктор права і “січовик”, Степан Витвицький активно заявив про себе перед Другою світовою війною як один із лідерів Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). З часу перебування ЗУНР в екзилі у Відні Степан Витвицький очолює її зовнішньополітичне відомство. Згодом стає послом до польського сейму та заступником голови УНДО й Української парламентарної репрезентації.

Микола Лівицький (1907-1989), президент УНР 1967-89 рр., син Андрія Лівицького. Після Другої світової війни реалізовував себе як член Уряду УНР, редактор часопису, згодом екзильний прем'єр та керівник відділу закордонних справ. На посту президента УНР Микола Лівицький проявив себе більше як авторитарний діяч, що й спровокувало у 1970-х рр. конфлікт між партіями, які входили до УНРади. Конфлікт вдалося погасити лише після прийняття “Тимчасового закону”, який дещо демократизував Державний центр УНР в екзилі.

Микола Плав'юк, президент УНР 1989-92 рр. Голова Проводу Українських Націоналістів. У 1992 році передав повновласті президента УНР першому президентові незалежної України Л. Кравчуку.

LINKS

ІЗБОРНИК. Історія України IX-ХVIII ст. Першоджерела та інтерпретації.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний.

Князі, гетьмани, митрополити, президенти та науковцi

Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1652-1775 рр.